27 Березня, 2023

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

«Не хочу, щоб вони прийшли сюди й чинили свої звірства»: історія десантника Андрія Хомика з Тершова

Поширити

Люба КІПОРЕНКО

Старосамбірщина має багато людей, які, не вагаючись, взяли до рук зброю і пішли боронити країну. Про них маємо знати. Адже ці люди творять новітню історію боротьби України з одвічним ворогом – росією. Сьогодні розповідаємо про нашого земляка, десантника Андрія Хомика з Тершова. Нам пощастило зустрітись у редакції, адже зараз, після року боїв, чоловік вдома.  

Андрію Хомику 31 рік. Позивний «Янкі». У армії не служив, військової кафедри не має. Стати на захист України мав намір ще у 2014 році. Однак доля розпоряджалась по-іншому. Та вже незадовго до великої війни Андрій був упевнений, якщо росія піде повномасштабно на Україну – він точно поповнить лави Збройних Сил.  

«Ще до 24 лютого я розумів, що щось буде. Розглядав два варіанти: або значне загострення на сході, або повномасштабна війна. Дружині сказав одразу, якщо повномасштабна – то я піду.

Вранці 24 лютого минулого року я їхав у Львів, працював там на будові. Повз Калинів проїжджали якраз у момент вибуху. Звісно, машину розвернули й повернулись. Уже було не до будови – розуміли, що війна. 26 лютого приїхав у військкомат. Направили у Львівську 80 ОДШБ, туди приїхав 27 лютого. Вразила кількість людей, які йшли боронити країну. У черзі на реєстрацію стояв цілий день. Тільки о 7 вечора мене зареєстрували», – пригадує про початок своєї військової служби Андрій.

У розмові Андрій часто наголошує на тому, що «не служив», «не вмію», «не знаю» – це все не аргументи. Всього можна навчитись. А найкраще й найшвидше вчишся у бою. Державу потрібно боронити й важливо не допустити москалів далі.

«Я бачив жахливі речі. Перші враження від діяльності російських військ в окупованих населених пунктах – жах. Нормальна, здорова, адекватна людина такого не робитиме. Ми мусимо це припинити раз і назавжди. Я знаю історію. Та й бабуся з дідусем мені розповідали про звірства, які чинили москалі колись. Вони не змінилися, повірте. І я не хочу, щоб вони прийшли сюди й чинили тут з нашими жінками й дітьми такі жахливі речі», – пояснює чоловік.

За рік повномасштабної війни мій співрозмовник боронив країну в найгарячіших точках фронту. Адже десантники завжди там – де найважче. Спершу з побратимами стояли на Миколаївщині, де відбивали населені пункти в Баштанському районі. Там були до середини травня.  Андрій пригадує Снігурівку, де безчинствували орки. Тричі йшли на штурм, тричі через різні «підстави» не вдавалось. Асе сьогодні, дякувати Богу й ЗСУ, Снігурівка деокупована. Далі була Херсонщина. Потім Донбас: тримали трасу Бахмут-Лисичанськ. Там, як пригадує Андрій, були його перші серйозні бої. Під Святогірськом отримав поранення. Кілька тижнів полікувався і знову повернувся на службу. Харківська операція, Кремінна, Бахмут – назавжди залишаться у пам’яті мого співрозмовника.

«Як сьогодні пам’ятаю, нам сказали, що буде наступ на Балаклію. Нас привезли на Харківщину. Десь 2 тижні ми жили просто в лісі. Потім почався наступ. Днів 6 ми практично й не спали. Постійно йшли і йшли. Ми штурмували село за селом. Повертали наші землі під Український контроль. На жаль, є багато населених пунктів, які просто стерті з лиця землі.

На Кремінському напрямку було таке, що по 12 годин навіть голову з окопу не висували через постійні обстріли. Далі Бахмут… русні дуже багато. Але наше військо вправно перетворює її на «добриво». На жаль, маємо втрати. Втрати – це завжди боляче. Особливо, якщо це твої знайомі побратими», – говорить Андрій.

Чоловік зізнається, що там, на передовій, рятує молитва. А надихає до боротьби підтримка тилу й прагнення перемоги.

«Ми там постійно молимося. Я ще так багато ніде й ніколи не молився, як на війні. І точно знаю, що молитви рятують. Як наші, так і людей в тилу. У безнадійних ситуаціях ти це все розумієш. Розповім про один випадок. Тетянівка біля Святогірська. Ми – група прикриття та вогневої підтримки. Відпрацьовували протитанковими засобами. Обстріли були сильні й цілодобові. Коли все вже розвалили, ми отримали наказ виходити. Машини не було. Тоді за нами приїхали побратими. Виїжджали під обстрілом. І тут автомобіль перевертається 2-3 рази. Всі цілі. Але москалі нас «засікли». Почався мінний обстріл… Сховатись нема де – відкрите поле. Тоді думали: «От і все – кінець – не виживемо». Ми таки вийшли. Один побратим, на жаль, загинув. Решта всі цілі. Нас було десь 12. Потім ми ще йшли 3 кілометри під палючим літнім сонцем, без води зовсім. Йшли і розмірковували: «ну як отак може бути». Таки молитви працюють і Бог вберіг“, – пригадує Андрій Хомик.

Сьогодні «Янкі» вдячний усім, хто допомагає й підтримує. Особливо приємно, коли люди самі цікавляться, що потрібно. Перемогою вважатиме повернення територій станом на 1991 рік. А буде абсолютно спокійним тоді, коли росія така, як зараз, перестане існувати. Після перемоги Андрій Хомик, перш за все, поїде до всіх полеглих побратимів. Адже усім нам так важливо ніколи не забути про ціну.

Ваш Голос Прикарпаття