24 Лютого, 2024

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

Андрій Лемак з Волі втратив на війні зір, але не втратив віри в Перемогу

Поширити

Марія КУЗЬМИН

Рік, що минув, показав, наскільки ми сильні. 24 лютого 2022 року від страху тремтіли руки, від розпачу плуталися слова, від сліз пекло обличчя,  від переляку паморочилася голова… Такі чи інші симптоми у більшій чи меншій мірі проявлялися в українців від страшенної звістки «Війна!». Але це лихо трапилося у найпрекраснішій державі Україні, де найрішучіші й вільні люди. Всі природні емоції змінилися у єдине і спільне бажання – ПЕРЕМОГТИ!

Рік, що минув, приніс нам дуже багато горя, сліз, смертей, понівечених доль. Але Україна бореться і попри все в Україні від найменшого до найстаршого усі розуміють за що це все. Сьогодні ми розповімо історію наших краян – сім’ї Андрія та Любові Лемак із села Воля. Ця історія сумна й печальна, але водночас вона вражаюча й повчальна. Вона показує реальність нашої боротьби та ціну неодмінної перемоги.

Яким був перший день повномасштабної війни у родині Лемаків

«Що там брат вигримує по стриху?» – каже Люба до чоловіка Андрія. Чоловік швидко збагнув, що нетипове «вигримування», то війна. Згодом стало відомо, що російська ракета влучила в Калинівську військову частину. Набрали номери телефонів синів. 16-річний Дмитро – студент Львівського військового ліцею ім. Героїв Крут, 19-річний Павло – строковик української армії, служив у військовій частині Міністерства оборони в Києві.

«Зазвичай, того дня купували всі продукти, у нас якраз закінчувалася олія. Але по чоловіку бачила, що не до олії, поки ми разом обговорювали як, чим і з ким має приїхати Дмитро зі Львова і стежили за новинами з Києва, писали старшому повідомлення, дочекалися відповіді «Все норм, ми в сховищі». Андрій думав своє. Того дня він двічі був на військкоматі. Спершу поїхав з документами в Самбір. Вернувся додому, ми таки дочекалися Дмитра зі Львова і під вечір Андрій помився, поїв і уже з речами поїхав на військкомат у Старому Самборі», – розповідає дружина Люба.

Андрій знав, що можуть наробити окупанти

Коли в Україні тривав Майдан 38-річний Андрій Лемак зі села Воля хотів, щоб у його трьох дітей була добра доля в успішній Україні. Він залишив дружину з дітьми, найменшій Анні було 6 років, і поїхав до Києва. Майдан переріс у війну. І з перших місяців чоловік пішов воювати. У складі добровольчого батальйону патрульної служби поліції особливого призначення служив на Донеччині, зокрема у Дебальцево.

«Тоді йому дуже пощастило, бо коли був той Дебальцівський котел, якраз приїхав на ротацію», – розповідає жінка.

Андрій Лемак служив в АТО у 2014-16 роках.

«Він повернувся і коли в компаніях хтось говорив, що добре, що та війна трохи втихла, відповідав, що так буде не завжди. Ми мусимо бути готовими до всього. Москаль – то страшна біда, не приведи, Господи, щоб сюди дойшов. Будуть катувати і жінок і дітей», – продовжує Люба.

Поранення у Попасній

Андрія скерували служити у 24 бригаду ім. Короля Данила, що базується в Яворові. Воював на Луганщині. Тоді кожен дзвінок дружина Люба сприймала, як щастя. Але у передвеликодній час Андрій перестав телефонувати. Сумні думки, природньо, снували в голові. Але Люба розуміла, що її зброя – то молитва.

«26 квітня у Великодній Вівторок мені зателефонували волонтери і повідомили, що після поранення Андрій у госпіталі в Дніпрі. Цей дзвінок я отримала, коли чоловіка уже вивели з коми. А лікар сказав, що то диво Боже, тому що після таких поранень важко і вижити, а якщо приходять до тями, то найшвидше за місяць“.

Далі, як кажуть, для родини було сім кіл пекла. Бо за діагнозом, який лише для прочитання становить картку тексту, тривале лікування, численні операції, процедури.

«Відкрите проникаюче наскрізне черепно-мозкове поранення з вхідним отвором у лівій скроневій ділянці вихідним у ділянці перенісся справа. Забій головного мозку важкого ступеня, багатоуламковий перелом кісток верхньої зони обличчя, основи черепа і перелом дистального відділу лівої променевої кістки і вогнепальне осколкове поранення…». Це діагноз медиків, а реальність життя така, що Андрій повністю осліп, у нього штучний ніс, нема нюху і слабо виражене відчуття смаку, ліва рука теж з пластинами, а у тілі ще й тепер є осколки.

Вчимося з тим жити

«Я знала, що одного ока в чоловіка нема, та думала бодай трошечки буде бачити іншим. Але є те, що є. Лікування в Дніпрі, відтак у Львові було повністю безкоштовним. Але ми дуже хотіли вірити, що хоч якийсь відсоток зору вдасться повернути Андрію. Їздили ще на лікування у Німеччину. На жаль… Йому лише 47. Сильний і дужий ще рік тому, безпорадний і безпомічний тепер», – розповідає Люба. Жінка каже, що навіть вона, психолог за освітою, інколи може «розклеїтися», але розуміє, за що і для чого такі жертви.

«Для мене це все, як сценарій важкого за сюжетом фільму. Але є, що є і мусимо з цим жити», – каже.

Перемогу бачить серцем

 «Дивуюся, звідки у нього скільки оптимізму. Завжди каже, що все буде добре. А ще каже, що то йому пощастило, бо в хлопців бувають і важчі поранення. Сумним стає лише тоді, коли пригадує побратимів, які за Україну віддали свої життя. Особливо випадок, як на його руках помер молодий 23-річний хлопець», – розповідає дружина військового.

До Андрія Лемака часто телефонують друзі, побратими, односельчани, які також воюють і він завжди каже: «Переможемо!». Своїм синам каже: «Ви ж не зашпортки. Мусите захищати маму, сестру, свою землю. Бо москаль може і сюди прийти». Син Павло закінчив строкову службу і підписав контракт із Самбірською військовою частиною «хіміків», зараз проходить військові навчання за кордоном.

Сьогодні, у річницю повномасштабного вторгнення, дякуємо усім, хто захищає нам Україну. Уклінно дякуємо родині Лемаків з Волі, дякуємо воїну Андрію, який фізично втратив зір, але Перемогу бачить серцем.

Ваш Голос Прикарпаття