Марія КУЗЬМИН
Віталій Кость зі Стрільбич, Микола Ященко зі Слов’янська – хлопці, які захищають Україну. І з ними мала приємність спілкуватися. Микола – наш краянин, зі Стрільбич. Ще до повномасштабного вторгнення, у 2021 році хлопцю відразу після повноліття вручили повістку. Проходив службу в Миколаєві, зараз військова частина, до якої він належить, базується на Донеччині. Нещодавно повернувся додому з побратимом на коротку відпустку після піврічної служби за контрактом.
Недоречно говорити про те, яку частину війни бачили на власні очі, якими конкретними фронтовими стежками ходили, на це ще буде час. З Віталієм домовились зустрітися, після перемоги, як буде нагода. Більше поспілкувалися з його побратимом Миколою, якому 23 роки, корінний житель міста Слов’янська, що на Донеччині.
«Я пішов служити за контрактом. Захищати Україну, захищати своє місто, родину, сім’ю – дружину і дочку. Під час служби познайомився з Віталієм, у нас добрі побратимські стосунки. Повномасштабна війна застала нас у місечку Нікольське, що на Донеччині, близько до Маріуполя. Вдосвіта нас почали бомбити. Самі розумієте, війна…», – сказав і зробив тривалу паузу в спілкуванні Микола. Відтак продовжив: «Тримаємося. Все буде добре. Все буде Україна».
Мова має значення
Варто сказати, що молодий чоловік спілкувався з журналістом «ВГП» українською мовою, практично чистою.
«Я не завжди так спілкувався, я розмовляв російською. Можу трохи говорити англійською. Але ще наразі в повсякденному житті говорю російською. Я не підтримую рускій мір, але ще не перейшов на українську, хоча дуже стараюся. У мене проскакують російські слова. У Стрільбичах запитали про акцент. Відповів, що з Донеччини, зауважали. Як казав путлєр в інтрв’ю в себе там: «росія закінчується там, де закінчується російська мова. Зараз є багато російськомовних міст, в школі вчили і російську, і українську, в побуті вибирали російську. В армії також є російськомовні, ми вже нічого з тими не зробимо. Російськомовні, які не хочуть росії. Якось так. Але в перспективі і на Донеччині й Луганщині, Херсоні й навіть у Криму має звучати українська. Хоча ми живемо у вільній країні – то можна собі говорити ангілйською чи німецькою, італійською чи французькою, російською… Але чи приємно буде нею говорити?..», – риторично завершує думку Микола.
Знає не з розповідей, що таке окупація
“Всі кажуть, зараз війна. Розумієте, а вона вже 8 років. На Донбасі. У різних частинах України всі думали, що війна їх не стосується. Там гинули люди. Всі воюють не за гроші, не за матеріальні цінності, всі воюють за Батьківщину, за свій дім, за родину. Я був підлітковом, коли у 2014 році у нас почалася війна. Багато бачив, багато розумів. Сєпари дуже безпридєльнічали – грабували, забирали в людей цінності – золото, срібло, побутову техніку, транспорт, вбивали мирних людей, калічили. Дуже тяжко жити в окупованому місті“, – пригадує Микола.
Микола пам’ятає, коли до Слов’янська зайшли українські військові, звільнили місто. Це була велика радість, велика повага до Збройних Сил України. І вдячність. З 15 років готувався до служби, не знав ще тоді, що буде повномасштабна війна, але розумів, що воювати буде нелегко.
У Слов’янську хочуть українськості
«У мене багато знайомих, які захищають місто Слов’янськ. Вони стоять у територіальній обороні. Є хлопці, які служать в ЗСУ, поблизу Слов’янська стоять. Є родичі, які воюють на першій лінії. У нас люди хочуть українськості. Хочуть, щоб пошвидше все це закінчилося. Гинуть мирні невинні люди, дуже багато дітей… У Слов’янську не просто спостерігають, а воюють. Наші хлопці – непереможні. І навіть не тим, що озброєні. Ми маємо потужний моральний дух, сильну мотивацію. Переможемо!», – запевняє Микола Ященко.
Ще у цій категорії
Воїна зі Страшевич посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня
Два серця, єднані війною: історія кохання на тлі українського спротиву
Віктор Чігірінов з Донеччини свій біль виливає на папір