«Я вдома, на сході»: історія десантника Андрія Лопушанського

Люба КІПОРЕНКО

Війна – страшна річ. Прикро, що на власному досвіді ми в цьому переконуємось. Однак, війна має здатність чітко показувати світлих людей. Людей, які справжні. Найсвітлішими й найціннішими сьогодні є наші воїни. Прості хлопці та дівчата із наших сіл і міст: рідні, однокласники, друзі, сусіди, знайомі й незнайомі. Саме про таких людей ми охоче розповідаємо вам. Сьогоднішня історія буде про військовослужбовця Львівської 80 окремої десантно-штурмової бригади Андрія Лопушанського.

Андрій Лопушанський, позивний «Сокіл». Народився та проживає у Самборі. У дитинстві літні канікули постійно проводив у селі Лопушанка-Хомина, звідки родом його батьки. В час спілкування з військовим розуміємо, що дім для нього – це і Самбір, і Лопушанка, і Донбас. Адже в одному з повідомлень він пише: «Я вдома, на сході».

Закінчивши самбірську школу №9, у 2009 році Андрій Лопушанський поступив на заочну форму навчання у Дрогобицький педагогічний університет, де отримав диплом магістра за фахом «Психологія».  Паралельно того ж 2009 року пішов до війська на строкову службу. Спершу був у Золочівському навчальному центрі внутрішніх військ 3007, у 6 роті спеціального призначення (сьогодні це Національна Гвардія України). Там здобув звання молодшого сержанта. Потім хлопця скерували в одну з військових частин спеціальної розвідки, яка базувалась у Криму. Отримав звання сержанта.

Поза військом Андрій любить спорт та є приватним підприємцем у сфері транспортних перевезень.

Брав активну участь у Революції Гідності. Проте, зізнається, що про післяреволюційний час йому згадувати соромно. Бо тепер шкодує, що не пішов воювати в 2014 році.

«Після Майдану, коли окупували Крим, я прийшов у Самбірський військкомат та записався в книгу добровольців. Згодом я зрозумів, чому мене так і не викликали. Але це не оправдання. Був би більш наполегливий – можна було б піти у якийсь добробат. Тепер соромно перед собою за те, що не пішов тоді», – ділиться військовий.

Андрій каже, що розумів що повномасштабна війна неминуча, бо стежив за подіями, які розгортались біля наших кордонів. І 24 лютого перед ним постало два варіанти дій.

«У перший день повномасштабної війни переді мною постало два варіанти: втікати або захищати Україну. 25 лютого я прийшов у Самбірський військкомат. Там мені на вибір запропонували дві бригади. Без роздумів обрав 80, адже це штурмові війська. Жодного разу не пошкодував за такий вибір. Службою у 80 ОДШБ горджусь, оскільки тут від командира батареї до командира батальйону – кращі з кращих професіоналів, які завжди зі своїми хлопцями, а це дуже важливо.  Бо коли твій командир з тобою в окопі – це величезна підтримка і мотивація.  Тут також я здобув справжніх друзів – це Богдан Забарило та Василь Яким. Це дуже міцна дружба, якою сильно дорожу» – говорить «Сокіл».

Спершу воїн потрапив у мінометну батарею. З березня минулого року воював на півдні, відтак – схід: Лисичанськ, Білогорівка, Спірне, Соледар. У вересні 2022 був на навчанні у Німеччині, вчився працювати на британській гарматі Л119. Став артилеристом. В цей час 80 бригада брала участь у Харківській операції. Після навчання до неї й приєднується герой цієї публікації. Відтак, звільнення сіл Невське та Макіївка на Сватівському напрямку. З лютого цього року 80 бригада стоїть на Бахмутському напрямку, де також має значні успіхи. Згадаймо лише повернення Кліщіївки та Андріївки.

Попри те, що в Андрія на війні було чимало моментів, коли рятувала тільки Божа Воля, він позитивно пише: «Все дуже добре, як у Бога за пазухою». Про один із таких моментів нам колись розповів побратим та друг Андрія Василь Яким «Хмара».

«Через Андрія я побачив, що є Вища сила, яка працює. Він для мене став реальним прикладом віри і того, як віра рятує. Ось один випадок. Був приліт в хату. Андрій в той момент був якраз всередині. Чесно, ми вже думали про найгірше. Бо вижити – це чудо. Але бачимо, Андрій є. Живий, цілий. Ну, можливо, щось незначне там було. От, Бог вберіг. А як інакше це пояснити?..», – каже Василь Яким.

Сам же Андрій про такі ситуації розповідати поки не хоче, але зізнається, що щира віра в Бога та розуміння того, що за тебе моляться – допомагають на війні. Втримати свої емоції хлопцям допомагає також і пісня. Воїни часто співають. І коли повертаються з успішного завдання, і коли на душі зовсім кепсько.

Свою участь у цій війні десантник «Сокіл» не сприймає, як щось героїчне, радше, як обов’язок. Остаточною перемогою, на його думку, буде знищення росії як держави.

У липні цього року президент України Володимир Зеленський нагородив сержанта Андрія Лопушанського орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Я зараз не сприймаю це як якийсь героїзм – захищати країну. Це просто наш прямий обов’язок – захищати свою державу у такий важкий для неї час. Рідну землю, як і матір, не обирають. А якщо ображають твою маму і ти в цей момент вдаєш, що тебе це не стосується – то виправдань тут не існує.

Я впевнений, що ми проженемо ворога з України. Але остаточна крапка – це тотальне знищення рф», – ділиться думками воїн Андрій Лопушанський.