20 Травня, 2024

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

Воїнів Володимира Волошина, Ігоря Сабару та Євгена Рижія посмертно нагородили орденами

Поширити

Марія КУЗЬМИН

Учора, 16 квітня, у Старосамбірському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки відбулася церемонія нагородження орденами посмертно трьох героїв, які віддали своє життя за свободу та незалежність України: Володимира Волошина, Ігоря Сабару та Євгена Рижія.

Володимир Волошин з Солянуватки став на захист Батьківщини без вагань. Він воював за Україну, за свою родину, за усіх нас. На жаль, росія забрала життя цього Героя, якому не виповнилося й 40 років. Загинув у травні 2023 року в результаті множинних вибухових осколкових поранень тіла. Орден “За мужність” III ступеня вручили його мамі – пані  Стефанії та брату Петру.

Ігор Сабара з Хирова, старший лейтенант, командир гранатометного взводу, загинув в результаті вибухової травми у серпні 2023 року у районі населеного пункту Петропавлівка Купʼянського району Харківської області. Він захищав Україну не лише під час повномасштабного вторгнення, але й під час АТО. Орден Богдана Хмельницького III ступеня отримали його батьки. Інший син сім’ї Сабар Олег також воює на фронті.

Євген Рижій з Передільниці, старший солдат, батько трьох дітей, загинув у 35-річному віці в районі населеного пункту Нова Кам’янка  на Херсонщині в результаті вибуху ворожої гранати та її наслідку отримав ушкодження та поранення. Попри надання першої домедичної допомоги, загинув 5 жовтня на полі бою.  Орден “За мужність” III ступеня вручено його дружині Ірині та 10-річній доньці Анні.

Під час церемонії підполковник Андрій Іжик вручив нагороди рідним загиблих Героїв, подякувавши їм за їхню мужність та самовідданість.

«Вічна пам’ять Героям!», – кажемо, зазвичай. І живучи у такому важкому часі мало сказати «Герої не вмирають!». Мусимо розуміти, що це наша війна і якщо серед нас є люди, які втратили рідних важливо не лише пам’ятати, а й діяти. Щоб самопожертва полеглих Героїв не була марною, а їхній дух жив далі. Дивлячись у вічі рідним полеглих, розумію біль матері, яка тремтячими руками пригортає орден Сина.

«Нема, нема Володимира мого. З тим неможливо жити, але треба», – каже Стефа Волошин.

Розуміємо батьків Ігоря Сабари – військового лікаря Любомира Стефановича та Любов Степанівну, вчительку початкових класів, які відвідують могилу старшого сина та чекають дзвінка чи повідомлення від молодшого сина з фронту.

«Вдома на столі лежить бронь Олегова. Він міг не воювати, сказав нам, що це його обов’язок», – втирає сльози мати і розповідає, як важко вдивлятися на портрети полеглих Героїв, серед яких її син, у школі, де працює, коли проходять пам’ятні заходи.

«Серце крається на шматочки, коли плачу, а мої учні обіймають мене», – додає пані Люба.

Розуміємо біль дружини Ірини Рижій, для трьох дітей якої вона стала єдиною найріднішою. 10-річна Анна, 14-річний Денис, 16-річна Віолетта матимуть на все життя оце сумне і героїчне звання «Діти Героя».

Думками, діями, вчинками, поведінкою ми маємо бути з цими людьми. З цими конкретно та з тими, хто втратив рідних, які відстоювали усіх нас.

Ваш Голос Прикарпаття