24 Лютого, 2024

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

У день, коли Софію виписали з пологового, її чоловіка покликали на війну

Поширити

Люба КІПОРЕНКО

Зазвичай, ми пишемо про наших захисників, які сьогодні тримають нам мирне небо. Але маємо знати, що здебільшого за сильним чоловіком стоїть не менш сильна жінка. Та, яка, попри хвилювання, все ж одобрює вибір коханого та підтримує його. Яка чекає, впевнено веде усі домашні справи та є міцною опорою для нього – свого героя. Сьогодні ми розповідаємо вам історію старосамбірянки Софії Багній. Її чоловік Володимир пішов до війська, коли молодшій доні Олівії було всього 6 днів.

24 лютого життя українців змінилося кардинально. Так було і у сім’ї Багній.

«Вранці я почула звуки вибухів у Калинові. Перше, що подумала – валиться хата. Був шок. Не все розуміла зразу. Почала моніторити новини. Усвідомила, що війна. Чесно, нас наче і якось попереджали, рекомендували мати тривожні валізки. Але я не мала. Ми по-суті не готувалися до такого. Ми готувалися до народження дитини, на той час я була вагітна», – пригадує старосамбірянка Софія Багній.

Попри весь страх і нерозуміння, чого чекати далі, сім’я Багній точно знала, що не втікати за кордон. І сьогодні жінка каже собі «дякую» за такий вибір.

«Від 24 лютого почалися безсонні ночі. Постійно в новинах. Я слухала усі звернення нашого президента. Було сумно і страшно. Але я точно знала, що залишаємось в Україні, вдома. Вже згодом я собі подякувала за таке рішення. Звісно, якби у нас велись бойові дії я б не наражала на небезпеку своїх дітей. Я дуже важко переносила усі ті трагічні новини, зокрема Буча, Ірпінь, потім Ізюм… Чоловік просив не дивитись, адже негативні емоції не добре впливають на малечу. Але як?.. Попри негатив, був і позитив. Я раділа, що українці так згуртувались», – каже жінка.

Володимир, чоловік Софії, знав, що не сидітиме вдома у такий час, не шукатиме шляхів, аби уникнути війська. Він добровольцем пішов у військкомат.

«З чоловіком ми обговорювали це все. Я бачила, що він зробив свій вибір – йти до війська. Думками я його розуміла та підтримувала. Хоча, насправді, було важко сприйняти, що мій чоловік піде на війну. Володя добровільно пішов у військкомат. Там його взяли на облік й сказали, що викличуть. 31 травня народилась наша донечка Олівія. Я дуже раділа, що в цей час він ще був зі мною. Нас виписали з пологового 2 червня. І цього ж вечора йому зателефонували й сказати наступного дня з’явитись у військкомат. Володя почав збирати речі. Їх відправляли на навчання. Я думала і надіялась, що він їде не на довго. Але вперше він приїхав через 3 місяці і всього на 1 день. Тоді Олівія побачила тата, вона відчула, що це рідна людина», – розповідає Софія.

Чоловік й досі не говорить жінці, де саме він служить. Але й Софії достатньо просто почути: «У мене все добре».

«Він береже мій спокій. А мені й достатньо простого дзвінка і слів: «у мене все добре». Цієї фрази я чекала щодня. Я хотіла знати більше, але він не розповідав. Не завжди можна було, не завжди мав можливість. Коли розумію, що він про це не хоче говорити, одразу розповідаю про маленькі успіхи нашої Олівії, про справи старшої доньки Емми.  Був час, коли я боялася брати трубку від невідомих номерів. Боялась почути погані новини», – зізнається жінка.

Сьогодні вона вдячна усім добрим людям, які у цей час поруч та є надійною підтримкою. Це діти, батьки, рідні, сусіди, друзі. Софія наголошує, що саме це й допомагає не зламатись і залишатись сильною.

«Мене мотивують діти. У мами ж нема вихідного (посміхається, – авт). Ти мусиш щодня зварити їсти, випрати, прибрати. Володя, хоч і не поруч, але теж постійно мене підтримує. От заради них я й тримаюсь. Я не кажу, що мені тяжко. Я не жаліюся. Так, я усміхнена. Так, я радію. Так, я справляюсь зі всім на стільки, на скільки можу. І це все заради чоловіка та донечок. І це все завдяки людям, які поруч зі мною», – ділиться дружина військового.

За плечима подружжя Багній – 15 щасливих років подружнього життя. Володимир для Софії – це чоловік, подруга, сім’я, опора та підтримка.

«У грудні він приїжджав у відпустку. Це було сюрпризом. Коли побачила Володю у дверях – нереально зраділа. Розуміла, що це не на довго, тож одразу почала думати, що б це йому зготувати, що дати зі собою в сумку. Хочеш встигнути все й одразу. Тільки, щоб йому було добре. Але врешті розумієш, що нічого не треба. Важливо просто набутися разом. Такі зустрічі, нехай і короткі, але дуже важливі для нас обох і, звісно, для дітей. Діти це окрема тема. Я б не хотіла, щоб мої були дітьми війни. Але, на жаль… Колись я цього не розуміла. Я знала, що серед нашого старшого покоління є люди зі статусом «діти війни». Але я не знала, що за цим стоїть.  Тепер взагалі все розумієш більше. До прикладу, моя бабуся завжди казала: головне, щоб не було війни, але вона буде. Я тоді якось так відповідала: та яка війна… Але от бачите.

І знаєте, зараз мені, часом, стає прикро і боляче. Ні, не від того, що мій чоловік десь там… Я вірю в нього. Я його підтримую. Я сильна для нього і для наших дітей. Боляче від того, що люди починають забувати про війну. Так не можна. Ми надто швидко розслабляємось. Ми мусимо тримати себе в тонусі. Допомагати, донатити й підтримувати. Наближаймо цю перемогу разом», – ділиться думками Софія Багній.

Зараз подружжя не будує жодних планів на майбутнє. Їхній план просто бути разом. Найбільше вболівають за те, щоб усі повернулися живими й здоровими.

Ваш Голос Прикарпаття