«У мене питають, чи повернусь я додому… А куди повертатись, в росію? Не хочу!»: історія переселенки з Донеччини

Люба КІПОРЕНКО

Світлана приїхала у Старий Самбір із Донеччини. З Бахмутського району. Разом з нею у одному із пунктів прихистку проживає ще двійко синів. Їхня історія війни почалась у 2014 році. 24 лютого жінка була в місті Лиман. Вагалась, чи виїжджати. Остаточно переконав старший син.

Спілкуємось у редакції. Пані Світлана відмовилась від світлин. Прізвища героїні цієї публікації не вказуємо. Жінка намагається говорити українською. Каже, що старається.  У 2014 році сім’я проживала у місті Світлодарськ Донецької області. Там їх і застала війна.

«В 2014 році тут були днр-івці. У 2015 прийшли наші війська, вороги відступили. Прифронтове місто Світлодарськ. Падали снаряди, багато руйнувань було. Ми були змушені поїхати. Під снарядами втікали далі. Поселились у місті Лиман. 8 років жили під обстрілами. Довкола нас постійно точились бої. Ми вже навіть звикли до тих жахливих звуків. Сьогодні це окупована територія. Місто Лиман розбите», – каже моя співрозмовниця.

До їхнього населеного пункту росіяни йшли з Луганщини. Жінка вагалась, чи втікати. Не знала куди їхати і що робити далі.

«Перше ж вони почали Луганську область брати. Потім підходили все ближче і ближче. Ми в Лимані, а поряд є село Зарічне. Там посеред села БТРи стріляли, ракети падали. Хата дрижала. Три ночі я не спала взагалі. Думала їхати, чи ні. Мій старший син вчиться у коледжі в Бахмуті. У нього дистанційне. В той час він був у Світлодарську в гостях у тата. Він і переконав, що треба їхати, бо з Луганщини усе ближче й ближче підходять російські війська.

Автобуси не їздили. Ми з молодшим сином зібрались і вирушили пішки. Зі сумками. Потім нас підібрала машина й підвезла до міста. Ми сіли в евакуаційний потяг до Ужгорода. Не мало значення, куди їхати. Просто подалі від війни. Їхали 29 годин. Знаєте, нам пощастило. Наступний потяг, який їхав після нас, обстріляли. Виходить, що ми на останньому поїзді поїхали», – пригадує Світлана.

У той час старший син Світлани ще був у Світлодарську. Там теж стріляли, кидали ракети, літали винищувачі. Згодом почалась евакуація.

«Син сів у автобус. Доїхав до Краматорська. З-відти подзвонив і сказав, що його не беруть. Беруть тільки літніх людей, дітей та жінок. А йому 18. Переночував на вокзалі, на підвіконнику. Наступного дня йому вдалося сісти на автобус до Дніпра. І як тільки він виїхав, Краматорський вокзал обстріляли ракетами. Там багато жертв було. Дякую Богу, що вберіг сина», – каже жінка.

Зв’язку з рідними, які залишились на Донеччині, нема. Сьогодні жінка не знає, чи є ще її дім, чи його розбомбили. Вона колись надіялась, що все заспокоїться і поїдуть додому, але зараз такої надії нема, на жаль.

«Чесно, я була шокована тим всім, що почалось 24 лютого. Отак собі сіла в той день і думаю: знову кудись втікати. За 8 років ми вже дуже втомились. А тут знову все спочатку і так потужно. Найбільше хвилююсь за дітей, щоб з ними нічого не трапилось. Тому й виїхали. У мене тут часто питають, чи я повернусь додому. А що я маю відповідати? Я би повернулась так і сьогодні. Але куди? В росію? Я не хочу! Я українка. Якби хотіла в росію, то залишилась би вдома. Але ж чомусь я тут.

Є у нас люди, які просто махнули рукою й не виїхали. А є й такі, що чекали «асвабадітєлєй». От, до прикладу, мама моєї однокласниці живе в ДНР. То вона чекала, казала, що прийде росія і вона їздитиме до мами в гості», – розповідає пані Світлана.

Одногрупник старшого сина проживав у Маріуполі. За словами моєї співрозмовниці, він довго був без зв’язку. А потім подзвонив і сказав, що везуть в росію. Куди саме невідомо. Потім хлопець написав, що їх привезли в Пензу, дали по 10 тисяч рублів, кудись поселили. Що далі – невідомо.

Жінка наголошує на тому, що усі українці мають жити дружно та бути єдиними.

«В 2014 ніхто не думав, що це триватиме 8 років, і тим паче переросте у велику війну. Орки оце, що захопили – так там страшної біди наробили. Знаєте, треба цього путіна взяти так добре за руки й за ноги…, от чесне слово. Захотів «войнушку» побавитись. На мою думку, це все має закінчитись в кремлі. Треба підірвати отой весь кремль, щоб всі вони там погоріли.

Мені трохи прикро, коли нас усіх, хто зі сходу, сприймають як ворогів. У нас стояли військові зі Західної України. Нормальні хлопці, «бендерами» ми їх не обзивали, допомагали їм, підказували що та де… Вони нам теж допомагали, дітям морозиво купляли.

Я от працювала в їдальні. У нас були практикантки звідси. Дівчата за наших хлопців повиходили заміж, щасливо жили, дітей ростили. Зараз, через війну, напевно й повиїжджали кудись.

Також хочу наголосити, що наші хлопці теж воюють за Україну. Вони захищають свою землю. А скільки загинуло їх у 14 році… І сьогодні навіть серед наших знайомих є багато тих, хто боронять свій край.

Усім нам бажаю миру, добра, здоров’я. Хочу, щоб всі українці жили дружно. Ми ж теж українці.  Ми нормальні», – зізнається Світлана.

Старший син якось сказав мамі: «Мам, коли б ми ще тут побували. Я завжди мріяв Львові побачити, от будь ласка…»

Шкода, що за таких обставин.

Світлини – з відкритих джерел.