Морозного січневого ранку до нашої редакції завітав військовослужбовець Роман Кільган з Лаврова. Чоловік приїхав додому, щоб продовжити лікування. На війні отримав поранення, попередньо перебував у госпіталі на Харківщині.
«Йду на військкомат, щоб взяти скерування, був на консультації у Львівській лікарні Св. Луки. Маю ще три осколки. Думав, продовжу з ними воювати, але той, що у нозі, дає про себе знати, важко ходити. Не міг не ступити до вас», – каже захисник.
Роман Кільган – кулеметник 42 окремої механізованої бригади. Захищав Україну на Лиманському напрямку. Останнім часом брав участь у боях на Бахмутському напрямку: Андріївка, Кліщіївка, Хромове. Там і отримав поранення, уже четверте.
«З поля бою мене вивіз мій взводний Андрій. На війні не аналізуєш, що було, хочеш подовше залишатися в строю. І медики роблять для того все можливе. Лікувався у Лозовій. Зараз маю звільнення по стану здоров’я, але сказали у Львові, що заберуть осколки. Поїду до хлопців. Тільки, жаль, що і командир взводу Андрій й сам був у важкому бої, втратив обидві ноги і руку. Та не втратив люті на ворогів. Ми з ним на зв’язку. Каже, що хоче продовжити воювати в артилерії», – продовжує Роман Кільган.
Воїн розповідає, що нашій армії зараз важко. Але це не привід опускати руки чи зневірюватися.
«Війна перебуває у важкій фазі. Це не секрет. Щодня нас атакують, обстрілюють з артилерії та авіації. Нам треба зброї. Нам потрібен людський ресурс. Буде перемога, коли буде допомога. Це очевидно. Ми повинні працювати всі разом!», – говорить захисник.
Найбільше його дратує, коли хтось говорить воїну про гроші – про 100 тисяч.
«За весь час я жодного разу не взяв на руки таку суму. Та й зі своїх зарплат ми часто скидаємося на різні потреби, зазвичай найбільше на ремонти автомобілів. Гроші? Яка у них цінність? Сьогодні я є, завтра мене не має. А взагалі побратими називають мене фартовим», – продовжує воїн з позивним Ром.
Роману 44 роки. За освітою психолог логопед. Деякий час працював вихователем у Лаврівському будинку-інтернаті. Незадовго до повномасштабного вторгнення почав їздити на заробітки за кордон. Саме за кордоном його й застали страшні новини з України. Чоловік вирішив, що не може просто сидіти й заробляти гроші на чужині, коли його країна в такій небезпеці. У квітні повернувся додому.
«Війна застала мене в Польщі. Я бачив, як поляки йдуть добровольцями захищати Україну. Я відчував їхній бойовий настрій. То як, я – українець – міг у цей час залишитись там, заробляти собі гроші й байдуже спостерігати? Ні, це не правильно. Тому в квітні повернувся на батьківщину й добровольцем пішов до війська. Це був мій свідомий вибір. Не шкодую. Я роблю те, що потрібно найбільше», – каже Роман.
З цим захисником нас звів випадок – йому потрібен був тепловізійний приціл. Про це редакції влітку розповіла сестра Марія. До купівлі долучилось багато земляків: кошти скидали знайомі й незнайомі люди, діти проводили танцювальний концерт, а у старостинському окрузі оголосили окремий збір й кошти передали на приціл. І ми разом з вами це зробили!
Роман – один із наших краян-захисників, з ким тримаємо зв’язок.
Ось і вівторкового ранку завітав до редакції з символічним натяком.
«Дівчата, мороз кажете? Мінус 20. Я вам морозиво приніс. Щоб ви гартувалися. Події не завжди логічні, але життя солодке. Будемо за нього боротися! І переможемо!», – з посмішкою запевнив захисник.
Ще у цій категорії
Воїнів Володимира Волошина, Ігоря Сабару та Євгена Рижія посмертно нагородили орденами
Богдан Тихоцький: «Найприємніші моменти на фронті – коли всі побратими повертаються із завдань живими»
Онук зв’язкової ОУН Лідії Тиховліз боронить Україну на Авдіївському напрямку