27 Листопада, 2022

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

Катерина Вітушинська: «Ми будемо жити у вільній Україні з Донбасом,  Херсоном і Кримом»

Поширити

Люба КІПОРЕНКО

Історія Катерини Василівни Вітушинської – непересічна. Адже свого часу жінка була виселена з території Польщі. Уже багато років проживає у Старому Самборі. Й сьогодні у своєму домі приймає рідних, які змушені втікати від війни. З часу повномасштабного вторгнення Катерина Василівна у своєму домі прихистила 11 біженців.

Коли пані Катерина почула вибухи в Калинові, почула новини про те, що почалась повномасштабна війна, найбільше почала хвилюватись за родичів із Донбасу.

«Ця дата 24 лютого точно запам’ятається усім. Як трагічна. В той день було дуже страшно. Ми чули, що в Калинові обстрілюють військову частину. А загалом під ракетами була вся Україна. Потім Львів, Яворів…  Ми знали в що розходиться, тому найбільше переживали за тих родичів, які живуть на Донбасі. Багато моїх братів та сестер у 1951 році були переселені в Донецьку область. І там вони залишились. Хтось – в Донецьку, вже під тим «ігом», а хтось на українській території: Краматорськ, Бахмут, Констянтинівка…», – пригадує Катерина Василівна.

Спершу жінка прихистила внучку своєї сестри із Києва. Коли столицю почали бомбити, та була змушена втікати зі своєю  подругою. Прожили тут місяць і виїхали до Німеччини.

«Потім до нас приїхало шестеро людей з Бахмута: племінниця з сином, невісткою та їхньою дитиною, а також сестра невістки з хлопчиком. Ми їх розмістили у нас на другому поверсі. Хтось на підлозі, хтось так… Але всі були разом і було добре. Потім вони виїхали в Моршин. Залишились лише сестра невістки з дитиною», – каже моя співрозмовниця.

Згодом до Старого Самбора приїхала донька пані Катерини зі своїм чоловіком та свекрухою. За 50 днів, на жаль, похоронили двох донеччан.

«І от із Констянтинівки Донецької області приїхала моя донька з чоловіком та свекрухою. Вона працює в суді, тому не могла залишатись там. Приїхали машиною, яку найняли. Це обійшлося їм у 26 тисяч гривень.

Сваха була хвора, після інсульту. Їй 86 років. Вона не витримала дороги. На жаль, померла через 3 дні.

Зять Віктор теж хворів – мав онкологію. Вже тут ми зв’язувались з онкологом, прийняв 2 курси хіміотерапії. Прикро, але помер на 50-й день після свахи. Обох похоронили на Старосамбірському цвинтарі», – ділиться своїм болем пані Вітушинська.

Внук моєї співрозмовниці воює. А родичам військових небезпечно залишатись там, на сході.

“Донька готувалась. Там, де жив її син, є гарні підвали. На пів року зробила запаси там. Думала, буде в підвалі жити. Вдома забили вікна плитами, телевізори познімали. Але потім почали стріляти в їхньому місті, коледж розбили, школу… А потім Краматорськ, вокзал… Її син сьогодні воює. Уже був контужений. На його очах розбомбили школу, бачив як наших солдат розривало від обстрілів. Після контузії, трохи підлікувався і знову поїхав на війну“, – розповідає жінка.

Донька пані Катерини відчувала, що за те, що вона працює в суді та ще й є мамою військового її просто спалять окупанти. І вони поїхали.

Їхнє місто не є окуповане. Але там щодня стріляють. Донька спілкується зі сусідами, які пильнують її хату, курей, котика та собаку. Сусіди молодці.  Старші люди. І ми всі вдячні їм за допомогу.

Жінка по-особливому чуттєво сприймає повномасштабну війну. Вважає, що важливим є питання мови. Каже, що з часом жителі сходу дадуть оцінку росіянам…

«Це все дуже страшно. Панує жахлива ненависть. Ну в чому ми винні, що нас так хочуть загарбати, так вбивають, нищать? Впевнена, що наші переможуть і ми будемо жити у вільній Україні всі: і з Донбасом, і з Херсоном, і з Кримом.  Схаменуться…

Як людина, як жінка, як бабця, як мама переживаю, щоб діти мої всі збереглися у цій м’ясорубці. Хочу, щоб ми врешті зажили собі спокійно. Вірю, що ми не будемо ні в кого рабами.

Мені дуже допомагають молитва і церква, віра і надія на Бога та наших людей», – завершує розмову Катерина Вітушинська.

Ваш Голос Прикарпаття