25 Червня, 2024

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

Як  навчитися жити без нього: історія вдови полеглого Героя Івана Никеля

Поширити

Марія КУЗЬМИН

Соломія Никель із села Торгановичі з двома донечками та чоловіком цього року, 2023, мала перейти жити у новозбудовану хату. Вона майже викінчена. І можна було би жити… Та радості немає. Ні для 10-річної Кароліни, яка за 5 місяців подорослішала на роки, ні для 4-річної Карінки, яка часто плаче за татком.

Надвоє розривається серце матері, для якої все тепер  «не має змісту», з одного боку, та «треба жити…», бо має прекрасні донечки – з іншого.  Соломія  живе у режимі «світ навиворіт». І що би не було приємне,  усе перекреслюється гіркою реальністю. У  період, коли на землю ступила весна, для молодої жінки зупинився час – 1 березня вона похоронила свого коханого чоловіка, Івана.

«18 лютого увечері я переписувалася з ним. Сказав, не дзвонити, бо не буде зв’язку. Усю ніч на 19 я не спала, кололо у грудях, я гонила від себе погані думки. Намагалася заспокоїти себе, злилася, чого я себе накручую, Іван же не перший місяць на війні. Все буде добре – хотілося вірити, але погані відчуття комком стояли у горлі», – пригадує Соломія.

 І ці погані відчуття були не безпідставними. Її Іван, з яким прожила 11 років,  більше ніколи не писав і не телефонував… Коханого чоловіка та батька двох дівчаток вбила росія.

«Коли почалася повномасштабна війна, Іван місця собі не знаходив. Думав, вагався, говорив, що треба йти воювати, хоч у армії не служив. І таки пішов… Сам зголосився на війну.  Спочатку служив на військкоматі. Одного разу прийшов у формі, старша плакала, просила, щоб тато не йшов на війну. Відповів, що йде заради дівчаток, щоб вони жили краще, щоб вже ніколи не було війни і діти та внуки не воювали. Говорив, що цю війну треба виграти і поставити у ній крапку. Наші діди нам її лишили», – зі сльозами на очах розповідає Соломія.

Іван Никель служив у 53 окремому батальйоні  оператором взводу протитанкових керованих ракет військової частини А4220. Виконував завдання із захисту України на Київщині – у Бучі й Ірпені, відтак служив під Білоруссю. Загинув у Бахмуті.

«Наче відчував. Дав мені номери телефонів побратимів. Коли я втратила з ним зв’язок, задзвонила до іншого воїна і той сказав, що Івана немає, може в полоні, може неживий, але тіла немає. Світ пішов з-під ніг. Я вже нічого не пам’ятала. Це було перше його бойове завдання. Він його виконав – не дав можливості росіянам після багаторазових спроб прорватися через захисні редути», – розповідає, плачучи, жінка.

Допоміг у ті найскладніші часи брат Соломії Дмитро, який теж військовий.

«Ми похоронили Івана, а разом з ним, здавалось і мене. Я не знаю, чи я жила і що зі мною було, що творилося. Я не хотіла сприймати реальність, в якій немає Івана. Такого чоловіка навряд чи хтось має. Він був щирий для всіх, ідеальний для нас, я була за ним, як за муром. Був дуже надійним і відповідальним», – плаче Соломія.

До тями прийшла Соломія через місяць після похорону, зрозуміла, що мусить жити, коли побачила, що і діти в’януть без тата. Їй було лише тридцять, коли стала вдовою.

«Кароліна була мовчазна і зажурена, Карінка весь час плакала. Чоловік дуже любив дітей. Старша ходила до школи, меншу за собою всюди водив. В селі казали, що то Іванів хвостик. Кароліна схожа на тата. Іваньо малий кажуть»,  – продовжує молода вдома.

Любов до дітей, до рідних з її Іваном кровинок, змусила жінку ЖИТИ. Через місяць вона відновила усі гурткові заняття для старшої, почала за двох приділяти увагу меншій. Жінка з усіх сил намагається віддаватися дітям, вони беруть участь у конкурсах, відвідують тренінги, їздять на зустрічі. Соломія дала собі слово: не плакати перед дівчатами.

Окупанти вбили не лише Івана Никеля, вони зруйнували і долі його дружини та дівчаток. Меншенька  плаче і питає, де тато; більша, попри увагу держави, сумує і тужить.

Днями Каролінка повернулася із Франції. Обласна влада, співпрацюючи з міжнародними партнерами, організувала для дітей полеглих Героїв двотижневий відпочинок. Каролінка тішиться за таку чудову подорож, але каже, що не хотіла б Франції, лиш би татка обійняти.

«Усі кажуть: мусиш триматися. А як триматися? Як!? Світ навиворіт. На душі пусто. Я не вірю, що час загоїть рани, як це прийнято говорити. Тато хотів щасливого дитинства дівчаткам, хотів успішної України», – говорить.

Іван і Соломія були ідеальною парою, вони навіть не зустрічалися довго – вирішили побратися за кілька місяців знайомства, бо зрозуміли, що вони дві половники одного цілого. Для Івана Никеля сім’я була в пріоритеті.

«Доля нам відвела мало часу бути разом. Він їздив по заробітках, бо хотів, щоб ми усе мали, а коли приїжджав, то ми не могли набутися разом. Остання наша зустріч була на початку лютого. Івану дали 10-денну відпустку. Ми хотіли кудись поїхати відпочити, та Карінка захворіла. Ми були вдома. Я провела його на війну, а зустріла в труні», – з жалем та сумом розповідає.

Соломія з дівчатками живе з мамою. Але вона обов’язково перейде у новозбудовану хату, в якій хотіли жити разом з чоловіком. Вона ходить на роботу, приділяє належну увагу дітям, але її серце зранене, у неї своє поле битви – перемогти біль втрати. Та попри все вірить в Україну таку, за яку воював її чоловік. І зрозуміла, що причини на те, щоб жити повноцінно  у неї аж дві – Каріна і Кароліна, яких татко дуже любив і помагатиме сім’ї з небес.

Публікацію виготовлено за підтримки

ГО «Інститут Масової Інформації» та

Міністерства закордонних справ Королівства Нідерланди.

Ваш Голос Прикарпаття