26 Червня, 2022

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

“Розгубленості не було місця. Терміново включилися в роботу”, – Мар’яна Карлик зі Старосамбірської міської ради

Поширити

Люба КІПОРЕНКО

24 лютого усі почали вчитися працювати та жити в режимі війни. Не винятком є й органи місцевої влади. Усі плани, проєкти, напрацювання – все стало другорядним. Бо пріоритети роботи у час війни – інші. Ми поспілкувалися із Мар’яною Карлик, начальницею відділу соціально-економічного розвитку та інвестицій Старосамбірської міської ради. Сьогодні вона відповідає за облік вимушено переміщених осіб у громаді.

24 лютого 2022 року – пригадайте цей день.

Перший день війни в мене розпочався на світанку. Звичне наше життя, всі плани перекреслив телефонний дзвінок зі страшним повідомленням: війна таки почалася. Потім – хаотичний пошук новин в інтернеті. Бачу страшні заголовки – і тут і там лунають вибухи, потім – російські війська проривають наш кордон збоку Білорусі. Справжнім шоком стало бомбардування в Калинові – це ж не десь далеко, а ось тут, поруч з нами.

Швидко збирались, щоб відвезти дітей в безпечніше місце. Дуже страшно було йти до машини і заглядати в небо, чи, бува, щось не летить на тебе. Навіть не вірилося, що це насправді відбувається. Незважаючи на ранній ранок, в місті було дуже багато людей та транспорту. Особливо великі черги були біля банкоматів, аптек та на автозаправних станціях. Пізніше була така ж паніка з продуктами. Мобільний зв’язок практично не працював. Це й не дивно – кожен намагався тримати зв’язок зі зовнішнім світом. Почалися дзвінки з-за кордону: як ми тут, що взагалі відбувається?..

Попри все, варто відзначити тверезий глузд наших людей: не було сварок в чергах, кожен розумів ситуацію і просто чекав свого часу.

Ніхто не вмів працювати в режимі війни. Всього вчились находу. Як цей перший день пережила міська рада?

Так, у важкі хвилини ми жартували між собою: у всіх нас війна вперше.

Робочий день в міській раді теж розпочався задовго до звичного часу. Моя початкова розгубленість змінилася розумінням, що терміново потрібно включатися в роботу та вирішувати завдання, відмінні від звичної діяльності. Згорнувши звичні папки з проєктами, над якими я ще вчора працювала до пізнього вечора, почалася термінова організаційна робота. Потрібно було визначити наявний ресурс громади в частині палива, добре розуміти, яка в нас ситуація. Адже черги на АЗС – величезні, а запас потрібен був, перш за все, для машин швидкої допомоги, пожежників, поліції тощо. Пізніше почали напрацьовувати базу підприємців, які готові допомагати ЗСУ, громаді у разі потреби. Почавши обдзвонювати людей, зрозуміла, що кожен-кожен був готовий допомогти чим може. І тут чітко видно згуртованість наших людей, відданість спільній справі перед страхом невідомості. Адже ніхто насправді не знав, що чекає нас попереду.

Пізніше була нарада, де  обговорили багато важливих питань: мобілізація, створення місцевої територіальної оборони, облаштування блокпостів, охорона стратегічно важливих об’єктів та об’ктів критичної інфраструктури тощо. Вся ця велика робота була ще попереду.

Пригадайте, коли вперше почали говорити про вимушених переселенців і з чого почалася робота?

Проблема з переселенцями виникла вже на другий день війни. Всі ми були свідками цієї безкінечної колони машин, які їхали через наше місто в напрямку кордону чи Закарпаття. В перший день були заселені всі готелі громади. Розуміючи, що потік людей буде збільшуватися, ми почали напрацьовувати базу вільного житла в громаді. Дуже тісно співпрацювали зі старостами, адже кожен добре знає свій округ та людей, які тут живуть. Трохи складніше було з містом. Ми просто дзвонили до власників, чиє житло пустувало. Робили оголошення в інтернет-ресурсах, намагалися достукатися до людей в різні способи. Таким чином база була напрацьована.

Потім почали прибувати люди. Не маючи куди йти, вони приходили до адмінбудинку, а тут ми вже підбирали їм житло, контактували з власником та поселяли. Паралельно запроваджували реєстрацію, щоб хоча б мати розуміння, скільки людей маємо на території, скільки їх прибуває щоденно. Перші переселенці зареєстровані вже 26 лютого. Тож події розвивалися дуже швидко, а ми намагалися за ними встигати.

Які виникали проблеми?

Важко було це все правильно організувати, це по-перше. Ніхто не знав як правильно, а працювати треба було, і то швидко. Сотні дзвінків та проблем, які потрібно вирішити… Щоб запустити весь процес із поселенням та реєстрацією, ми працювали без вихідних і до пізнього вечора.

Другою проблемою було небажання переважної більшості власників селити чоловіків призовного віку, а тільки жінок та дітей. Часто траплялися люди, яким не підходили умови проживання, які їм пропонували. Бувало, витратиш купу свого часу та часу інших людей, а людина в кінцевому випадку відмовляється, бо хоче, до прикладу, в місті, а не в селі. Прикро, але, зрештою, можна й людей зрозуміти. Якщо вони все життя прожили у великому місті в квартирі, то складно звикнути до сільської хати без умов. 

Скільки розгорнуто комунальних місць для поселень?

Паралельно з поселенням у приватному секторі активно готувалися ліжкомісця в комунальному секторі – школах громади. Всього підготовлено до 600 місць. Зараз практично всі школи частково заселені.

Вже згодом обов’язковим стало те, що чоловіки мають йти до військкомату. Як із цим? Чи не виникало конфліктів?

Так. В ідеалі, ми не маємо права поселяти чоловіків, які не відмітилися у військкоматі. Але на практиці не завжди так виходило. Часто люди приїжджали до своїх знайомих вночі, змучені та в стресі, тому військкомат відвідували наступного дня. Звичайно, були конфлікти. Їх вирішували, залучали до цього місцеву тероборону, поліцію. Адже мали зважати на ще одну важливу річ – можлива поява диверсантів, які несли величезну загрозу для наших порівняно мирних територій.

Яким є ланцюжок дій переселенця, що прибуває у нашу громаду?

Тимчасово переміщена особа повинна з’явитися в міську раду для реєстрації, пізніше – в місцеве управління соцзахисту. Для осіб призовного віку обов’язковою є явка у військкомат. Було б добре прийти разом з власником будинку, оскільки вони мають право на компенсацію за комунальні послуги, оскільки приймають внутрішньо переміщених осіб. В управлінні соцзахисту особи пишуть дві заяви: одну – на присвоєння статусу ВПО, другу – на компенсацію. До заяви додають копії документів, що посвідчують особу. Статус ВПО дає право на щомісячну компенсацію. За бажанням батьки дітей-школярів можуть звернутися у місцеві школи, щоб продовжувати навчання.

І ще: якщо ви опинилися в нашій громаді без можливості для проживання, звертайтеся в міську раду. Шукатимемо прихисток в комунальному секторі, щоб ніхто не залишився без даху над головою.

Яка ситуація на сьогодні? Скільки у громаді вимушених переселенців? З яких регіонів?

В Старосамбірській громаді від початку війни здійснено майже три тисячі поселень. Близько 2,5 тисяч – проживають і надалі тут. У зв’язку з деескалацією конфлікру в центральній частині України люди з центральних областей повернулися додому. Однак є й такі, яким і повертатись нікуди. В перші дні до нас масово їхали люди з Києва, Київської , Чергігівської, Черкаської, Житомирської, Одеської областей. Другою хвилею було відкриття гуманітарних коридорів з східних областей: Донецька, Луганська, Харківська, Херсонська тощо.

Третина переселенців – це діти дошкільного та шкільного віку. Половина – жінки. І тільки маленька частинка – це чоловіки. З цього числа більшість чоловіків – непризовного віку. Тож виглядає так, що все-таки чоловіче населення залишилось вдома, щоб захищати свої домівки.

Ваш Голос Прикарпаття