18 Липня, 2024

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

Оксана Лоїш з Волі щодня чекає почути з фронту: «Мамо, все добре»

Поширити

Люба КІПОРЕНКО

32 День Незалежності України починаємо у селі з промовистою назвою Воля. Це село виростило чимало патріотів. Це село є колискою новітніх Героїв. І саме тут проживає сім’я Лоїш. Оксана – вчителька німецької мови. Її чоловік Тарас та сини Дмитро і Роман – військові. Тому у цей день і в цьому селі саме цю родину для відвідин обрали не випадково.

Під’їжджаємо до місцевого храму, там якраз завершується Літургія. На церковному подвір’ї бачимо пані Оксану із внучкою Владиславою. Владиславі 2 рочки. Вона – донька військовослужбовця ЗСУ Романа. Жінка запрошує нас до свого дому. Мальовничим селом заїжджаємо на охайне й квітуче подвір’я сім’ї Лоїш. Робимо фото бабусі з онучкою під горіхом.

«Ось це моя радість. Мій спокій та моє щастя. Не зважайте, можливо, на якісь безпорядки. Розумієте, ми з онучкою сьогодні самі на господарстві», – проходячи до хати, жартує пані Оксана.

Потім додає, що дуже любить, аби у всьому був порядок. Й починає розповідати свою історію. Оксана Теодозівна – вчителька німецької мови. Окрім уроків у школі села Воля, проводить дистанційні заняття з діточками-українцями, які втікаючи від війни, опинилися в Німеччині. І того дня заняття було на 7 вечора.

Буденні справи середньостатистичної сім’ї  знає й розуміє кожен. Однак, сім’ю Лоїшів середньостатистичною назвати не можемо. Адже тут війна торкнулася кожного, змінивши все. Тарас Лоїш, чоловік пані Оксани, військовий на пенсії, учасник миротворчих місій у Ліберії, з березня 2014 року був на межі Херсонщини та Криму, відтак – на сході, зокрема у Краматорську.

Дмитро – воїн 14 бригади імені князя Романа Великого. На захисті України з 2014 року. Зараз – на Куп’янському напрямку.

Роман – медик однієї зі Самбірських військових частин. Був у АТО, а також їздив із миротворчою місією в Косово. Наразі виконує завдання в тилу.

«Як сьогодні пам’ятаю той день у 2014 році, коли старший син Дмитро заявив, що йде до війська. А потім сам зголосився їхати на фронт. Він хотів замінити свого тата. Мені сказав, що їде на навчання. І тільки перед виїздом каже: «мамо, за два дні буду з татом». Через деякий час із військом пов’язав своє життя і Роман. Закінчивши медучилище, підписав контракт зі Самбірською частиною «саперів», – пригадує початок війни пані Оксана.

Ми виходимо на вулицю. Обираємо затінок під горіхом і довго спілкуємось про те, як це – бути дружиною та мамою військових. Як це – щодня чекати тільки двох слів: все добре. Пригадуємо початок повномасштабного вторгнення.

«2022 рік. 24 лютого. Чоловік зранечка зібрався й поїхав на роботу. І я готувалась на роботу, до школи. Раптом чую незвичні звуки. Думаю, грім чи що. Новини дивилась, але не хотіла вірити, що війна повномасштабна таки почнеться. Одразу дзвоню синами. Спершу додзвонилась до Романа. Він сказав, що з 4 години на роботі: викликали по тривозі. А вибухи – це Калинів, але все добре.  Сказав зібратись і не панікувати. Дзвоню Дмитру: «Мамо, почалась війна. Ти знаєш, що таке війна. Не хвилюйся. Все буде добре». Дмитро вже був на Житомирській трасі. Зі сторони Білорусі наступали вороги. Більше сказати нічого не міг», – пригадує ранок першого дня великої війни жінка.

Через деякий час чоловік пані Оксани зі шваґром везли синові автомобіль та певну допомогу від села. Потрапили під обстріл. Був авіаналіт… «Син сказав, що скоро зустрінуться з татом… Пропав зв’язок… Знаєте, отак іноді згадую все це і сама себе запитую: як я це все пережила? Певно, є вища сила. Але розумію, що це ще не кінець моїх хвилювань. Війна триває. Син – на сході. Житомир. Миколаїв. Дніпро. Харків. Бахмут. Тепер Куп’янськ. Чоловік рветься до нього», – каже пані Оксана.

Сонце припікає  добряче. Котик ніжиться на сонечку, собачка дрімає. Десь ґалґочуть сусідські гуси. Здавалося б, український рай. Але, наче друга реальність: війна вносить свої корективи у сприйняття краси довколишньої, якщо хтось із рідних одягнув форму.

«Бачите, яка краса довкола. Яке чарівне наше село. Я нарешті теж помічаю це все. Час для мене зупинився в лютому минулого року. Коли не бачила своїх дітей. Я не усвідомлювала, що весна, далі літо… Просто все зупинилось 24 лютого. Але потім була можливість побачитися зі синами, я почала розуміти, що треба жити далі. Мені стало легше.  Зараз я тільки чекаю, що Дмитро просто скаже «Все добре». І він так буде казати, знаю. Але прислухаюся у телефонній трубці до звуків вибухів, розумію, що неспокійно там… Дивлюсь на відео: які там будинки, чи цілі. Приглядаюсь до його машини, чи не обстріляна… Це все є. Знаю, що за цим його «все добре» багато заховано. Але знаю, що все буде добре», – ділиться своїми емоціями жінка.

Відтак Оксана Теодозіївна запрошує на кухню й пропонує випити кави та пригоститись тортиком, у її чоловіка Тараса був День народження. Як і кожна українська господиня, попри порядок, все ж перепрошує за безлад.

Сідаємо до столу. Пані Оксана гордо приносить до кухні мундир свого старшого сина Дмитра.

Показує нам теки з грамотами та подяками синів: Тараса і Романа.

«Я навіть вже не знаю, де чия нагорода. Але знаю, що за кожним цим значком, за кожною медаллю – своя історія. Ці відзнаки заслужені і я горджуся своїми хлопцями», – перебираючи нагороди, каже пані Оксана.

Бере в руки журнал про Академію сухопутних військ, що у Львові. Її й закінчив Дмитро.

Показує нам його світлини в журналі і каже: «Дуже важко чути від Дмитра: мамо, отого вже нема, цього нема, цей загинув… Боляче».

Також у домівці Лоїшів є й прапори. Прапори бойові, та подаровані хлопцям від односельчан. Якраз із роботи повертається чоловік пані Оксани Тарас. Сідає з нами до столу.

«В мене душа крається… Тоді в 2014 році Дмитро хотів мене замінити. Тепер я відчуваю, що маю бути з ним там. Він часто телефонує мені, щось запитує, радиться, я підказую…  Знаю, що я там буду. Мій бронік готовий. Я не буду слухати жінку…», – каже Тарас. Чоловік не приховує емоцій і зізнається, що 28 років тому, коли став військовим ЗСУ, й подумати не міг, що буде така війна.

Майже пів дня провели у домівці Лоїшів. Всю історію цієї сім’ї годі описати. Відкриті, гостинні, щирі, сильні, незламні й усміхнені. Горді українці. Горді за свою державу і за своїх дітей. Прямуємо до машини, робимо спільні фото на згадку. Оксана Лоїш пригадує просто одну із ночей.

«Дзвінок о 4 ночі. Син каже, що не знає, де він знаходиться… Ми з чоловіком лежимо і боїмось один до одного слово сказати. Я боюсь, що не додзвонюсь більше до сина… Але настав ранок. Син зателефонував і сказав мою улюблену фразу: “мамо, все добре”. Почався новий день. Ми стали на день ближче до перемоги. Я хочу, щоб Господь дав сили нашим воїнам, кожному захиснику вистояти. Я так хочу, щоб вони всі побачили перемогу. Я так хочу, щоб усі ми дожили до перемоги. Син каже, що перемога буде, все йде за планом і треба просто дочекатись. Я йому вірю. Я радію разом з ним за кожнісінький метр звільненої землі. Кожен клаптик дається дуже важко й дуже дорогою ціною. Але все маємо пережити. Така нам випала доля. Йдемо до перемоги», – завершує розмову Оксана Лоїш.

Пані Оксана – приклад сильної, незламної української жінки: дружини, матері, бабусі, господині. Це лише одна із тисяч історій українських жінок, чиє життя докорінно змінила війна. Вміймо бути підтримкою. Вміймо ділити хвилювання, вміймо примножити радість та проявити вдячність до кожного: до захисників та до їхніх рідних.

Ваш Голос Прикарпаття