7 Жовтня, 2022

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

«Ми копняками вигнали «русскую весну» в 2014 і сподівались, що це назавжди»: історія старосамбірян з Миколаєва

Поширити

Люба КІПОРЕНКО

Галина та Яна народилися у Старому Самборі. Так влаштувалась їхня доля, що певний час проживали в Криму, і вже потім для них стало рідним місто Миколаїв. Як ми звикли тут казати, той обласний. Там вели активне проукраїнське життя, там працювали, заводили домашніх улюбленців, милувались неповторною красою Південного Бугу. День 24 лютого змусив їх ще більше полюбити Миколаїв. Однак, через кляту війну таки покинули рідний дім. Історію сім’ї Давиденко розповідаємо вам сьогодні.

Пані Галина звикла вмикати беззвучний режим на своєму телефоні на ніч. 24 лютого вранці на її мобільному була величезна кількість пропущених дзвінків. Тоді й подумала, що, мабуть, трапилось щось лихе.

«Я проснулась, взяла до рук телефон і побачила дуже багато дзвінків. Налякалась, бо такої кількості пропущених ще не було ніколи. І сказала доньці: ти знаєш, щось сталось. Вона відповіла, що почалась війна і бомблять усі міста. Ми готувалися до цього вісім років. Але, що це буде так зухвало – ніхто не очікував», – пригадує Галина Давиденко.

Яна, донька Галини, працює у школі. Вона не розуміла, чому не треба йти на уроки. А ввечері робила салат «Олів’є».

«За кілька днів до цього ми з учнями про це говорили. Я казала щось типу почнеться чи не почнеться невідомо. Ймовірно, ні. І ще й жартувала, що найстрашніше для них зараз – це урок літератури.

В четвер у мене мав бути перший урок. Я встала о 6 ранку. В чаті написали, що не треба їхати в школу. Я не розуміла, чому я маю проводити урок не зі школи. В цей момент було і дивно, і незвично. Не знаєш, що робити. Уроки таки не відбулись. Ми сказали дітям зберігати спокій і провести цей час із родиною.

А вкінці дня ми з мамою робили «Олів’є». Всі переживали, знайомі з інших областей, країн питали, що там, що ми робимо, чи пакуємо речі, втікаємо… Я відповідала, що роблю салат і буду зараз їсти. Мені здавалось, що треба бути максимально спокійною. Думок про виїзд не виникало 60 днів. Просто так склались обставини…», – ділиться спогадами Яна.

Жити без води більш-менш звикли. Найбільше боялись залишитись без доступу до інформації. Сім’я виїхала з Миколаєва на Великдень.

«Ми готувались до Великодня, пекли паску. Води не було. Бог послав дощ. Ми понаносили багато тієї дощівки, прибрали оселю. Але у Великодню суботу вночі, недалеко від нас, росіяни повністю розбомбили кафе з назвою «Бомбардир».

Виїхали на Великдень. Дочка – в Київ, а ми з чоловіком – автомобілем на Старосамбірщину. Їхали через наші блокпости, по дорозі, де колись був фронт.  На блокпостах усі нам бажали смачної паски. Ми кричали з вікна: Христос воскрес! Воістину воскрес!

До речі, ми ще везли кота. Машину не дуже перевіряли, бо там мирно спав кіт і ніхто не хотів його розбудити», – розповідає пані Галина.

У 2014 році Миколаїв вирішив, що «русскому міру»  тут не місце. Бо це ж неповторне місто українського півдня. З того часу багато чого змінилось. Збільшилась кількість україномовних містян, синьо-жовтих стрічок, вишиванок. І сьогодні понад усе мої співрозмовниці чекають перемоги та можливості повернутись додому.

«Чомусь усі думали, що Миколаїв – таке далеке комуністичне місто. Це не правда. Воно змінилось. Синьо-жовту стрічку ти носиш з гідністю й гордістю. Люди постійно борються. За мову, перейменування вулиць, знесення радянських пам’ятників. Ми боролися і вигнали в 2014 році «русскую весну». У нас все могло бути, як на Луганщині та Донеччині. Але ми копняками вигнали цю «русскую весну» і надіялись, що це назавжди.

Ворог зухвалий, жорстокий. Миколаїв знищують. Але вороття назад нема. Адже це місто вільної України», – роздумує Галина.

Її ж доповнює донька Яна: «В Миколаєві зараз люди масово переходять на українську. Навіть ті, від кого зовсім не очікував. Ми з мамою постійно так говорили. Я не переходжу на російську навіть якщо мене просять. Це принципово. Бо це так важливо, живучи в російськомовному середовищі, зберегти рідну мову.

Миколаїв – моя душа і моє серце. Знали б ви, як я хочу повернутись… Це ж дім, ти тримаєшся за нього корінням. Тут є калина, яку хресний посадив, коли я народилася. Так от я, як цей кущ, настільки зачепилась усім за це місто. Ти будеш спати на підлозі, пити воду з калюжі тільки щоб вдома.

Але… Спершу зникає вода. Ти призвичаюєшся. Колись набираєш з річки, колись чекаєш дощу. Було і смішно, і сумно водночас, коли ведеш онлайн урок і кажеш: діти, закінчуємо раніше, бо пішов дощ і нам всім треба набрати води. А потім думаєш, якщо не буде світла, то опинишся в інформаційному коконі. Не будеш знати, що відбувається. Це страшно. До обстрілів звикаєш. Розумієш, що це… як пощастить. Але без інформації неможливо в такий час. Можна втратити здоровий глузд. Тому і поїхали».

Сьогодні сім’я проживає у Старому Самборі. Це місто для них не чуже. Старосамбіряни знають пані Галину як Галину Батьківну. Саме такий псевдонім має у Фейсбуці. У Миколаєві жінка постійно вболівала за рідне місто, за його розвиток, за досягнення. Радіє, що краєзнавець Олександр Глінка надіслав світлину її батьківської хати на вулиці Шевченка, яку розібрали ще десь 20 років тому. Мої співрозмовниці дуже вдячні краянам, які підтримують їх, постійно запитують, що потрібно, приносять овочі, тощо. Однак, попри все, дуже хочуть додому. Ми ж запитали, що зроблять перш за все, коли приїдуть у мирний Миколаїв.

(Світлина зроблена незадовго до війни. Небо, наче про щось попереджало…)

«Я із задоволенням наводитиму лад у своїй оселі. Дуже хочу подивитись на свою річку. Буду фотографувати  заходи сонця. В нас неймовірні заходи сонця.

Старому Самбору – гарному галицькому, старовинному містечку та його мешканцям бажаю ніколи не чути війни. Усім – дочекатися з фронту дітей, чоловіків, братів та сестер. Дякую воїнам за те, що ми живі», – завершує розмову пані Галина.

«Перше, що зроблю, – напишу пост у соцмережах про те, що я повернулась. Що я вдома. А потім піду попити каву на центральну вулицю.

Бажаю жити нам у найкращій країні світу Україні. Щоб ми дочекались добробуту і головне, щоб у людей було усвідомлення того, що за це заплачена висока ціна. Ми ж усі маємо вижити бодай заради того, щоб побачити, як розпадеться ця недоімперія. Вона зникне. А нам треба вберегти себе і побачити цей історичний момент», – каже Яна.

Ваш Голос Прикарпаття