«Його серце – сталь. Його кров – Азов»: історія захисника Олега Пастернака

Люба КІПОРЕНКО

Коли бралась за написання цієї публікації, постійно в голові крутилась саме ця пісня KozakSystem – «Азовсталь». Адже герой статті – військовослужбовець бригади «Азов», захисник Маріуполя, воїн «Азовсталі», той що пройшов російський полон і зараз знову в строю – на захисті України. Так, такі люди живуть серед нас, ходять одними вулицями разом з нами, навчалися в тих самих школах, що й ми. Старосамбірянин Олег Пастернак – з таких. Про нього й розповідаємо сьогодні.

Олег народився та зростав у Старому Самборі. У шкільному віці мріяв бути баскетболістом. Його однолітки розповідають, що в школі Олег був сумлінний, спокійний, виважений, добре вчився. А під час перерви хлопця завжди можна було знайти у спортзалі – кидав м’яч у кільце. Під час канікул та у вихідні вдосконалював свої навички на спортивному майданчику. Олег Пастернак, жартуючи, каже, що навіть на вибір навчального закладу вплинуло захоплення баскетболом. Він чув, що у Львівській політехніці крута команда тому й поступав саме туди. ЗНО здав добре, відтак мав широкий вибір спеціальностей. Здобув фах оцінювача нерухомості.

Після Революції Гідності – цивільне життя втратило актуальність

Присвятити себе Україні герой цієї публікації вирішив ще під час Революції Гідності. Шукав людей близьких по духу – ідейних, справжніх, патріотичних. Знайшов себе саме в полку «Азов». Там служить і донині.

«Після революції цивільне спрямування для мене втратило актуальність, я шукав підрозділ з яким мені було б комфортно служити, де були б близькі за духом люди – ідейні.  Через різні бюрократичні причини мені не виходило одразу потрапити туди, де хотів. Іншого місця я для себе не бачив і аж у 2017 році почав службу в «Азові».  Чому саме «Азов»? Бо це – націоналізм та дисципліна. Без першого Україна перестане бути Україною, а без другого неможливо досягнути успіху в будь-якій справі. Тому я тут», – говорить Олег Пастернак.

Відтак, життя воїна – це короткотермінові контрснайперські бойові розпорядження у Водяному, Мар’їнці, неподалік Докучаєвська. Далі – тривалі виїзди  в район Світлодарської дуги (Травневе, Зайцеве), Гнутове, Павлопіль, Лебединське. Із початком повномасштабної війни – це бої в Маріуполі, зокрема на «Азовсталі».

Вбиті цивільні на вулицях, смерті побратимів – таке неможливо забути

24 лютого минулого року азовець зі своїми побратимами були на базі у селі Юр’ївка. Це неподалік Маріуполя. Військові деякий час перебували на казарменному режимі, бо була інформація про можливе вторгнення. У пам’яті Олега залишилось багато спогадів з часу оборони Маріуполя. Деякі так і залишаться нерозказаними…

«Переправа з правого берега на лівий. І декілька днів перед цим – нічний наліт на ворожі позиції. Тоді відбили раніше втрачені наші позиції. Тут я переконався, що кількість майже не важлива, коли є якісна техніка, злагодженість та правильна комунікація…
Пам’ятаю вулиці із вбитими цивільними. Когось родичі закопували на подвір’ях та ставили хрести. Після російського авіабомбардування Драмтеатру, був там – бачив повністю спалені тіла… Таке важко забути…

Під час оборони «Азовсталі» найбільше гнітило відчуття втрати друга. Друга, з якими більше ніколи не прогуляюся біля моря і не обговорю теми яких завжди було багато. Це перше. Друге – дуже не хотілось почути наказ «скласти зброю».
Нас тримала думка про те, що ми вдома і нікуди не збираємось звідси. А якщо, раптом, ситуація безвихідна, то, як казав мій загиблий командир, потрібно забрати зі собою якнайбільше ворогів», – пригадує військовий.

Під час полону важливо було займати свою уяву

У травні минулого року захисників Маріуполя росіяни вивезли з «Азовсталі». Усі вони, а це 2449 людей, вважались військовополоненими. Серед них був і наш земляк Олег Пастернак. 21 вересня 2022 року Олег в результаті обміну повернувся в Україну. Того дня з полону повернулось 215 українців. Про період ув’язнення герой цієї публікації говорить неохоче. А ми й не беремося допитуватись про всі деталі.
Олег Пастернак розповідає: «В Оленівці була відчутна нестача їжі й інколи води. В Донецьку, як і при будь яких переїздах, – прийомка і “спілкування” перед СІЗО. Нас тримали в камерах приблизно 20 метрів квадратних. У такій селили 25 чоловіків. Були різні неприємні деталі про які не говоритиму. Але, загалом, умови були такі, щоб ми не померли.

Ми з побратимами намагались згадувати якісь вірші, переказували сценарії різних переглянутих фільмів. Також ми малювали майбутнє. Планували про те, що робитимемо, коли виберемося звідси. Важливо було постійно займати свою уяву.

Чесно, я до останнього не вірив, що їду додому. Думав – просто перевозять в інше місце… Коли переконався, що вже в Україні, то перші кілька годин було відчуття нереальності. Так, наче це відбувається не зі мною».

«Моє життя належить Україні»

Після повернення з російського полону Олег Пастернак пройшов курс реабілітації та знову стоїть на захисті країни. Зараз йому 30. Він – командир другої роти третього батальйону бригади «Азов». Полон не зламав його, а тільки посилив жагу до боротьби та перемоги.
«Війна, особливо після полону, – це обов’язок. Україна повернула мене назад, коли міг просто згнити в тюрмах. Тепер моє життя належить Україні. Росіяни кинуть все на кін, щоб нас захопити. І гріш нам ціна, якщо війна для нас не буде тотальною:, де тил та фронт працюють і воюють на своїх місцях заради перемоги. Для мене та моїх побратимів перемога – це не вихід на кордони 1991 року. Перемога – це кордон як мінімум за Кубанню, тобто тоді, коли буде перекрито доступ до Чорного та Азовського морів», – каже азовець Олег Пастернак.

А ми нагадуємо, що зараз триває збір коштів на автомобіль для роти, командиром якої Олег Пастернак. Відтак, просимо кожного підтримати волонтерів та військових.

Посилання на банку тут.

Номер карти банки 5375411205239366

Публікацію виготовлено за підтримки

ГО «Інститут Масової Інформації» та

Міністерства закордонних справ Королівства Нідерланди.