ІВАН КОПАЧ З ГРОЗЬОВИ: НЕВІДОМА І ВЕЛИКА ІСТОРІЯ

Це – світлина з Вікіпедії. На ній – учасники з’їзду письменників з нагоди 100-ліття виходу в світ “Енеїди” Котляревського, який відбувся у 1898 році. Серед них ми можемо впізнати Михайла Павлика, Наталію Кобринську, Ольгу Кобилянську, Андрія Чайковського, Богдана Лепкого, Михайла Грушевського, Івана Франка та інших відомих діячів, знаних і шанованих в Україні й досі. Та ліворуч, у другому ряді стоїть чоловік, про якого говорять мало, а у рідному селі про нього і не всі знають. Та очевидно, що це людина не проста. І це Іван Копач. Сьогодні мова йтиме саме про нього.Про дитинство Івана Симоновича відомо не багато. Народився 4 березня 1870 у селі Грозьово, Старосамбірського повіту в сім’ї малоземельних селян. Освіту здобував у Цісарсько-королівській окружній головній школі при монастирі оо. Василіян у Лаврові (1879/80-1880/81). Закінчив чотири класи нижчої гімназії оо. Василіян у Бучачі (1881-1885), чотири вищої – у Дрогобичі (1889). Вищу освіту здобував на філософському факультеті Львівського університету за спеціальністю філософія, слов’янська та класична філологія. Докторську дисертацію захистив у Віденському університеті. Здійснив три наукові подорожі: в літньому курсі 1900 року – до Відня (вступив до віденської “Січі”), Мюнхена, Дрездена та Берліна; в літньому курсі 1901 – до Відня і Берліна; дворічну подорож до Берліна (1903- 1904) для підготування габілітації з класичної філології у Львівському університеті. Редактор львівського журналу “Учитель” (1907-1908, № 1). У 1908-1929 рр. – шкільний інспектор Галицької крайової шкільної ради, візитатор українських шкіл кураторії Львівської округи.

У співавторстві з Антоном Крушельницьким упорядкував нову українську читанку, а в співавторстві з Прокопом Мостовичем уклав новий шкільний підручник з латинської мови. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (від 1935). Голова товариств “Боян” і “Руська (від 1928 – Українська) бесіда”. Від вересня 1945 року – старший викладач класичної філології Львівського університету.Точна дата знайомства Копача з Франком невідома, однак часто можна помітити припущення про те, що вони були знайомі ще до вступу Копача в університет.

Аргументом цієї версії є оповідання “Борис Граб” написане у 1890, яке Франко присвятив своєму товаришу. Однак присвята з’явилася лише у 1903 році у збірці “Малий Мирон і інші оповідання”.Ймовірно, що Копач і Франко познайомилися в той час, коли Копач був студентом.Стосунки двох інтелігентів не можна назвати дружніми, однак вони були товариськими. Вони довгий час листувалися, однак до наших днів збереглися лише листи Копача до Франка. Їх є 8, і ще один до дружини Франка – Ольги. І з упевненістю можна сказати, що і листи від Франка були, адже у деяких листах Копач дякує за листівки або теплі слова.Можливо, саме приятельські стосунки з Франком допомогли молодому Копачу ввійти в інтелігентні кола Галичини. Перша дискусія двох діячів виникла у 1905 році. Якраз тоді, коли у Російській імперії починалася революція. Саме в той час москвофіли обговорювали майбутнє Росії, та й України теж. Іван Копач у статті “З гостини у других” писав про нову генерацію москвофілів-лібералів та москвофілів-поступовців. У тому ж році вийшов у світ знаменитий “Одвертий лист до галицької молодежи” Франка, де він критикує лібералізм. Та дискусію Іван Якович почав ще з брошури “Ідеї” й “ідеали” галицької москвофільської молодежі”. Адже Франко не розумів радості Копача і задав питання, які москвофіли кращі – старі чи молоді, при цьому зазначив, що не бачить між ними різниці з погляду української національної ідеї. Та така розбіжність у поглядах аж ніяк не вплинула на стосунки двох інтелектуалів.У праці “В інтелектуальній орбіті Івана Франка”, Євген та Оксана Нахліки вважають, що полемічні виступи Копача не були достатньо глибокими і не виявляли у ньому тонкого літературного критика. Над ним завжди тяжів класичний філолог. Його літературознавчі публікації дають підстави думати, що він більше силкувався щось сказати, аніж мав що сказати. Цей аргумент Нахліки підкріплюють гострокритичною рецензією Василя Панейка на працю Копача “Що то таке людське думанє?”, видану в 1906 році. Сам Копач вважав найбільшим досягненням свого життя “збереження Франка для нащадків” тим, що він добився християнського похорону для Каменяра, який і на смертнім одрі не відрікся від атеїстичних переконань. Ця версія з’явилася у 1933 році, коли через відкриття нагробного пам’ятника Франку почались дискусії про доцільність звершення християнських обрядів на могилі атеїста. Тоді ж і поширилися чутки про те, що Франка поховали без відповідних церковних почестей. Саме тому Копач у листі до львівської газети “Нова Зоря” надіслав свої спогади, де розвіяв чутки про нехристиянский похорон Каменяра, так як згідно з цими спогадами Копач особисто добився того, щоб Собор Святого Юра відправив священника на похорон.Та це лише одна із версій. А їх існує мінімум три. Про це нам розповів заступник директора з наукової роботи Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, старший викладач Українського католицького університету, Ігор Медвідь:”Навколо останньої сповіді та церковного похорону Івана Франка залишається чимало запитань. Серед них, зокрема, чому все ж Митрополичий Ординаріат на чолі з о. Андрієм Білецьким таки пішов на компроміс з тими, хто вимагав церковного похорону і погодився делегувати одного священика?Першу версію оповідає Д-р Іван Копач. Головним героєм цієї версії є він сам. Пішовши на розмову до о. Василя Давидяка, він з’ясував, що той, насправді, не проти похорону Івана Франка, однак намагався бути якомога обережнішим. Справа в тім, що як русофіл та колаборант з росіянами, які нещодавно відступили, священник боявся відповідальності через ліберальні погляди небіжчика. Тоді І. Копач пішов до о. А. Білецького, вступивши з ним у дискусію. Генеральний вікарій почав закидати “промахи і прогріхи небіжчика проти Церкви”. На що його пан Копач зауважив, що “усі ми є грішні перед Богом”, і процитував нібито слова Франка: “Ми ж прецінь усі є дурними перед Господом Богом”. О. Андрій Білецький здався і заявив, “що не має наміру заказувати християнський похорон Франка, а справа відправи похорону належить до компетентного пароха” . Відтак, І. Копач знову повернувся до о. В. Давидяка, який дізнавшись про рішення церковної влади, доручив провести похорон своєму сотруднику о. Володимиру Гургулі. Друга версія – найпростіша. Її наводить у своєму щоденнику о. П. Філяс: “Імовірно виграла в останій хвилі комісія судово-лікарська і Білецький уступив” . Однак якогось офіційного документу про те, що о. Андрій Білецький дав дозвіл на похорон не знайдено. Хоча не виключено, що рішення могло прийматися в останній момент і бути усним. Слабкість обох версій полягає теж у тому, що якщо би й справді о. Андрій Білецький в останній момент “здався”, то чому був лише один священик? І чому інші священики йшли на похороні Франка як приватні особи, а не співслужили в чині похорону? Хоча, звісно, не слід виключати теж варіанту, в якому генеральний вікарій міг таки відступити під тиском аргументу лікарської експертної оцінки, однак лише з умовою, що правитиме лише один священик. В той же час існує і третя версія, але в ній Іван Копач не фігурує.”Жодна версія не має як підтвердження, так і спростування, тому історикам ще є над чим попрацювати, і, можливо, скоро ми дізнаємося, чи справді досягнення “збереження Франка для нащадків” належить Копачу. Помер Іван Копач у 1953 році у Львові, але, на жаль, місце поховання і досі невідоме.У 2019 році вперше з’явилася ініціатива щодо присвоєння імені Івана Копача школі у його рідному селі, у Грозьові, а минулого року ініціативу підтримав відділ освіти й за це проголосували депутати Старосамбірської районної ради. Це є доказом того, що наша історична пам’ять відновлюється і ми хочемо знати наше минуле і пам’ятати його.

Іван МАГУРЯК, студент факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка.