Сьогодні ми хочемо поділитися історією лікаря, який не обмежився лише роботою у медичному закладі, а зробив крок назустріч людям і в позаробочий час. Це наш земляк, уродженець села Стрільбичі Андрій Романович Лазірко — приклад людини, яка поєднала професію з покликанням допомагати там, де це найбільше потрібно.
Пане Андрію, кілька слів про себе і про шлях у медицині.
Мій шлях у медицині розпочався ще у 2010 році, коли я вступив до медичного університету. Навчання тривало шість років, після чого я пройшов два роки інтернатури. Згодом продовжив підвищувати кваліфікацію на спеціалізованих курсах. Сьогодні працюю лікарем у Львівському медичному об’єднанні №2, де щодня маю змогу застосовувати здобуті знання на практиці та допомагати пацієнтам.
Що спонукало обрати професію лікаря?
Це рішення прийняте після після одного етапу в моєму житті — коли я захворів на цукровий діабет. Саме тоді я почав більше задумуватися про медицину і зрозумів, що, напевно, це моє покликання — бути в цій сфері. Цей досвіт вплинув на моє бачення і став поштовхом до того, щоб обрати саме медицину. Після цього я вирішив піти в медицину.
Яке значення має професія сьогодні?
Це велика, колосальна відповідальність за своїх пацієнтів. Адже коли до тебе приходять люди, вони покладають на тебе надію, що ти зможеш їм допомогти. Тому це не лише робота, а щоденна відповідальність за їхнє здоров’я і життя. Водночас медицина сьогодні — це постійні нові виклики, з якими доводиться стикатися і до яких потрібно бути готовим.
Коли у Вашому житті з’явилося волонтерство?
Волонтерство з’явилося у моєму житті десь у 2020 році, коли розпочався коронавірус. Вже тоді ми з знайомими та друзями пробували займатися волонтерством: допомагали іншим волонтерам, долучалися до їхніх зборів і поїздок. Спочатку це були невеликі ініціативи, але з часом я почав більше включатися в цей процес. Так поступово волонтерство стало важливою частиною мого життя.
Що стало поштовхом до цього рішення?
Поштовхом до цього рішення, напевно, було хобі — бажання спробувати щось нове, змінити щось і комусь допомогти. Ти розумієш, що маєш можливість допомагати людям не тільки у роботі, а й поза робочим часом. Найактивніше я почав волонтерити у 2021 році, коли ми заснували фонд і пробували створювати різні програми та проєкти для дітей із цукровим діабетом. У нас, в принципі, це певною мірою виходило, ми мали певні результати та досвід. Але, на жаль, у 2022 році сталося те, що сталося, і тому напрямок нашої допомоги та волонтерської діяльності трохи змінився, відповідно до нових реалій.
Як вдається поєднувати роботу лікаря з волонтерством?
Це не дуже складне, але дуже цікаве поєднання. Чому? Тому що я знаю багато лікарів, які займаються волонтерством, і ці дві сфери впринципі добре можуть поєднуватися. Основна моя діяльність — це робота в медицині, яка займає більше часу та сил. Але у вільний час, коли є така можливість, ми долучаємося до волонтерських ініціатив.
Як виглядає день, коли доводиться поєднувати обидві ролі?
Робота в медицині — у поліклініці чи стаціонарі — зазвичай чітко структурована, від години до години, залежно від графіка. Це основна частина дня, яка займає найбільше часу та уваги. А вже у вільні проміжки між роботою, коли є пауза або завершуються обов’язки, ми можемо долучатися до волонтерських справ — організаційних питань, зборів чи допомоги. Також волонтерство часто відбувається у вихідні або святкові дні, а інколи й частково після роботи, якщо є потреба.
Чи вистачає часу і сил на все?
Хотілося б більше. Інколи справді виникає таке відчуття, що часу не вистачає. Деколи хотілося б мати більше годин у добі, щоб усе встигати без поспіху і краще розподіляти навантаження. Але загалом, коли є чіткий графік і розуміння пріоритетів, вдається поєднувати і роботу, і волонтерство. Просто іноді доводиться жертвувати вільним часом або відпочинком, але це вже частина такого ритму життя.
Чи доводилось чимось жертвувати?
Звісно, насамперед, вільним часом. Тим часом, який можна було б провести з сім’єю або відпочити. Але ти розумієш, що маєш відповідальність перед тими, кому допомагаєш, тому інколи доводиться відкладати особисті справи або плани. Це не завжди легко, але з часом сприймається як частина цього шляху і усвідомлений вибір.
У яких ситуаціях медичні знання були особливо важливі?
У нас є багато військових хлопців які хворіють, і ми їх консультуємо. Я особисто також часто консультую людей і до війни, і під час війни. Тому, в принципі, кожен лікар може бути волонтером у тому сенсі, що він може надавати медичну допомогу військовим, внутрішньо переміщеним особам, сім’ям військових та всім, хто звертається. Саме в таких ситуаціях медичні знання стають особливо важливими, бо дозволяють швидко реагувати і реально допомагати людям.
Яка волонтерська історія запам’яталася найбільше?
Історія, яка найбільше запам’яталась, була у 2023 році. Ми організовували свято Миколая для дітей-переселенців і для дітей, чиї батьки загинули на фронті. І одна дитина написала нам листа, в якому сказала, що її дідусь зараз на фронті, і вона хотіла б передати йому дрон. Зрозуміло, що такий дрон коштував тоді близько 100 тисяч гривень, і ми не мали таких можливостей. Але в листі дитина також написала, що зрозуміє, якщо ми зможемо надіслати хоча б маленький іграшковий дрон, щоб вона могла знімати відео і показувати своєму дідусю. Випадково цей лист, який був надісланий нам на електронну пошту, потрапив до людей, які займаються виготовленням дронів. Вони прочитали його, зв’язалися зі мною, бо я був отримувачем, і сказали, що готові допомогти. Вони також виклали цей лист у себе в Instagram, і буквально за дві години зібрали 110 тисяч гривень, придбали дрон і передали його на фронт. Це одна з найсильніших історій, яку я часто розповідаю. Але загалом таких історій є ще багато.
Чи були моменти вигорання та виснаження, і як з цим справлялися?
Звичайно, ми всі живі люди. Як то кажуть, є певний ліміт вичерпання, і інколи його можна перевищити. Бували моменти, коли доводилося працювати майже без відпочинку — наприклад, ми могли вночі переганяти машину для хлопців, і фактично до ранку цим займатися, а вже зранку йти на основну роботу. Цих випадків було не так багато. Зазвичай після таких ситуацій ми вже комунікували між собою, щоб подібних епізодів було менше і краще організовувати процес. Але в цілому якось давали раду. Ми розуміємо, що там, де ми допомагаємо, ще складніше, тому потерпіти один день або трохи перевантажити себе — це не є чимось критичним.
Чи змінило волонтерство Вас як лікаря і як людину загалом?
Не знаю, чи можна сказати, що воно мене суттєво змінило. Мені здається, якщо ти вже починаєш волонтерити усвідомлено, то це більше про підтвердження твого шляху, а не про зміну тебе як лікаря. Ти просто розумієш, що це твоє. Але певні речі все ж змінюються. Насамперед — рівень відповідальності. Також змінюється бачення деяких ситуацій: починаєш інакше дивитися на життя, по-іншому оцінювати події та людей.
Певною мірою змінюються і цінності — вони стають більш чіткими та усвідомленими.
Що означає допомагати людям? Чи відрізняються думки як лікаря і волонтера?
Думаю, так — певна різниця є, насамперед у рівні відповідальності. Як лікар ти відповідальний за стан здоров’я людини, за правильність лікування, діагностику, за медичні рішення. А як волонтер ти береш на себе інший тип відповідальності — допомогти людині в більш широкому сенсі: організувати допомогу, скомунікувати, вирішити якісь побутові або логістичні питання, підтримати, знайти ресурси. Особливо це відчутно у роботі з військовими чи цивільними, яким потрібна швидка і різнопланова допомога. Але загалом і в медицині, і у волонтерстві — це про одне й те саме. Це різні шляхи, але одна мета: допомагати людям. І для мене це радше покликання, ніж дві окремі ролі.
Як уявляєте свою діяльність в майбутньому?
У майбутньому, насамперед, хотілося б, щоб закінчилась війна. Після цього я б і надалі продовжував волонтерську діяльність, адже нас усе одно чекатиме непростий період відновлення. Просто він буде спокійніший у тому сенсі, що вже не буде бойових дій. А як лікар я планую і надалі працювати за своєю спеціальністю, розвиватися в медицині та допомагати пацієнтам у своїй щоденній роботі.
Що мотивує не зупинятися, і дає сили продовжувати коли важко?
Напевно, найбільша мотивація — це моя сім’я. Ти розумієш, що в нас є діти, і кожне наступне покоління має жити, розвиватися і мати нормальне майбутнє. Саме це дає сили рухатися вперед навіть у складні моменти. Коли буває важко, ти все одно усвідомлюєш, заради чого це робиш, і це допомагає не зупинятися та продовжувати свою роботу і волонтерську діяльність.
Олеся СТЕЦИК.
Ще у цій категорії
Сто років мудрості, праці та миру в серці: у Сушиці привітали столітню ювілярку Юстину Грицик
Гартована війною: бойова медикиня Марія Бурлака про службу, втрати та цінності
Урок незламності від педагога та командира взводу Романа Керелюса: «Якщо не вірити — немає чого жити»