Село Біличі вкрилося скорботою: громада попрощалася з воїном Сергієм Задільським

17 червня село Біличі вкрилося чорною хусткою скорботи — громада прощалася зі своїм Захисником, воїном морської піхоти Сергієм Задільським.

Народжений 1 вересня 1980 року, він став до лав Збройних сил України 11 лютого 2025 року. Служив у 38 окремій бригаді морської піхоти. Тривалий час вважався зниклим безвісти, однак згодом підтвердилася страшна звістка — 15 жовтня 2025 року його життя обірвалося.

Цей день став ще одним болючим нагадуванням про ціну, яку платить український народ за свою свободу.

Село зустріло Героя мовчки. У повітрі — важкість, у серцях — біль. Небо над Біличами затягнули хмари, а згодом пішов дощ, ніби сама природа схилилася у скорботі разом із людьми.

Попрощатися із Сергієм прийшли рідні, односельчани, молодь, побратими. Люди стояли, схиливши голови, не стримуючи сліз.

Під час чину похорону місцевий священник отець Василь Мушинський звернувся до громади зі словами, які боляче відгукувалися в кожному серці:

«Сьогодні у нашому селі Біличі велике горе. Ми зібралися тут, щоб провести в останню дорогу воїна Сергія — того, хто віддав своє життя за кожного з нас, за нашу землю, за Україну. Довгий час наша громада жила у тиші, без втрат… Але сьогодні ця тиша розбита болем. Ми схиляємо голови перед його жертвою».

Священник пригадав і особисту історію полеглого:

«Пам’ятаю, як він приходив на парафію. Сильний, життєрадісний, працьовитий чоловік. Любив життя, тішився родиною, дітьми. Але прийшли випробування. Його серце зазнало болю. І тоді він сказав: “Я піду. Я покажу, який я син. Я покажу, який я патріот”. Він посповідався, причастився, взяв Боже благословення і пішов. Пішов не просто воювати — пішов віддати себе за інших».

Траурна процесія рухалася під тужливі звуки військового оркестру. Кожен крок відгукувався болем у серцях тих, хто проводжав Героя в останню дорогу.

Найтяжчий момент настав на кладовищі. Під звуки Державного Гімну України військові віддали останню шану. У тиші, яку прорізали лише стримані схлипування, один із військових, ставши на коліно, передав матері загиблого складений синьо-жовтий прапор.

У цю мить біль став спільним для всіх. Сльози текли по обличчях присутніх — їх уже неможливо було стримати. Плач матері, яка втратила сина, пронизував серце кожного. Це була мить, коли слова втрачали сенс, а залишався лише біль.

Невимовною є втрата і для чотирьох дітей, які назавжди втратили батька. Це біль, який не має слів, порожнеча, яку неможливо заповнити.

Громада Білич схиляє голови у глибокій скорботі, розділяючи біль родини. Пам’ять про Сергія Задільського житиме у серцях тих, хто його знав, і в кожному спогаді про його жертовність за Україну.

Олеся СТЕЦИК.