Марія КУЗЬМИН
Сьогодні — четверта річниця з початку повномасштабної війни. Чотири роки, що викарбувані в нашій пам’яті болем, гордістю та надлюдськими зусиллями. Цей час навчив нас головного: країна тримається на плечах тих, хто в найважчу хвилину не вагався. Тож історію нашого сьогодення творять звичайні люди, які в критичний момент просто роблять свій вибір. Вони відкладають звичні справи, прощаються з рідними і йдуть туди, де вирішується доля країни. Один із таких творців нашої незламності — Роман Керелюс.
Для когось війна — це заголовки в новинах, а для пана Романа — це запах пороху під Куп’янськом, бетонна підлога розбитого гаража та обличчя тринадцяти полонених, які ще вчора були його «сусідами» по той бік фронту. А ще це ціна, яку довелося сплатити власному здоров’ю: він повністю втратив зір на одне око, а другим бачить також погано. Сьогодні мешканець села Торгановичі, вчитель із 25-річним стажем та офіцер Збройних Сил України, повернувся до цивільного життя, хоча серце його назавжди залишилося там, де стоїть його рідний 202-й батальйон 103-ї бригади ТрО.
Ми зустрілися з паном Романом у редакції. Перед нами — небагатослівний чоловік, який не вважає свою лепту до спільної української справи чимось особливим. У його погляді читається досвід педагога та гартована вогнем витримка воїна. Разом із дружиною Світланою він виховав двох доньок — Вікторію та Анастасію, які нині є студентками у Львові. Саме заради їхнього майбутнього вчитель географії одного дня змінив шкільний кабінет на бліндаж.
«Доброго дня»: як шкільний автобус привіз у полон 13 окупантів
Військова посада Романа Богдановича – командир взводу. Одна з найцікавіших історій у службі Романа сталася під час легендарного контрнаступу на Харківщині у 2022 році. Його підрозділ перекидали з Донецького напрямку в бік Ізюма. Наступ був настільки стрімким, що ворог тікав, лишаючи техніку, боєприпаси та навіть своїх людей.
«Ми їхали звичайним жовтим “школяриком”. Під вечір зупинилися на перепочинок у селі Бригадирівка. Побачили магазин, а через дорогу — дровітня. Коли один із моїх бійців відкрив двері тієї прибудови, то миттєво відскочив, пересмикуючи затвор: там, у напівтемряві, сиділо тринадцятеро чоловіків з автоматами! “Доброго дня”, — кажемо. Хоча вони були озброєні, опору не чинили — страх і виснаження взяли своє».
Як з’ясувалося, це були примусово мобілізовані з Луганщини («ЛНР»). Прості роботяги, яких ловили на заводах чи дорогою за хлібом. Російські кадрові військові просто «забули» про них під час відступу. Роман згадує, що полонені жили у них майже тиждень, поки їх не забрала військова служба правопорядку. Весь цей час вони гризли сиру моркву, викопану на покинутих городах, бо не мали з собою жодних харчів.
Куп’янськ: півтора кроку між життям і темрявою
Найважчий період служби пройшов у Куп’янському районі. Роман Керелюс, як командир взводу, завжди відчував відповідальність за кожного бійця. Він згадує дні, коли на позиціях чергували по двоє, а решта відпочивала лише по дві години. Навколо — пустка, покинуті коров’ячі стада та здичавілі пси, що бігали поміж розбитими хатами.
Трагічний день 2 травня 2023 року Роман пам’ятає в деталях. Почався мінометний обстріл. «Ми почули сім “виходів”, а приземлилося лише п’ять мін. Дві ще десь були в повітрі. Я пішов до рації, щоб доповісти в штаб. Зробив лише півтора кроку — і за півтора метра за моєю спиною розірвався снаряд. Мене кинуло ударною хвилею об бетонну підлогу гаража. Удар припав на ліву сторону. В той момент працював тільки адреналін: ми гасили пожежу, діяли на автоматі. Біль прийшов пізніше».
Саме цей обстріл став фатальним для здоров’я військового. Допомога прийшла не одразу, і до кінця травня зір почав стрімко зникати. Одне око перестало бачити зовсім, друге — поступово втрачало чіткість. 31 серпня 2024 року Роман був офіційно звільнений зі служби.
Педагогіка на фронті та в тилу
Навіть у пікселі Роман залишався вчителем. До повномасштабного вторгнення він викладав географію у Стрілковичах, був учителем вищої категорії, чиї учні займали призові місця на обласних олімпіадах. Цей досвід допомагав йому і на війні: розуміння карти, місцевості та, головне, психології людей.
«Для мене головним було навчити — і предмету, і людяності. На уроках ми говорили про красу України, про наші золоті ниви. Коли я побачив, як ці ниви перетворюють на випалену пустелю, серце боліло. Окупантам не потрібна наша земля для життя, вони просто хочуть знищити українську націю. Для них ми не існуємо».
Сьогодні Роман не залишається осторонь ветеранського руху. Він належить до нещодавно створеної у Старому Самборі громадської організації ветеранів війни та сімей загиблих. Попри проблеми із зором, він продовжує допомагати фронту: на особисті кошти та завдяки зборам, до яких долучалася школа, друзі та родичі з-за кордону, він передав своєму батальйону 15 спостережних вишок та 2 «Мавіки».
Що для нашого співрозмовника Перемога?
Коли розмова заходить про фінал війни, голос Романа стає твердішим. Для людини, яка бачила руйнування Куп’янська — міста, що за півтора року перетворилося з квітучого райцентру на пустку під ударами КАБів — слово «перемога» має дуже конкретний зміст.
«Для мене перемогою стане день, коли російські війська повністю покинуть територію України. Кожен метр, до самих меж 1991 року. Це та мета, до якої ми йдемо, хоча зараз досягнути її неймовірно важко. Але іншого шляху немає», — переконаний Роман.
У редакції на мить западає тиша, коли ми питаємо, чи вірить він у це досі, після всього пережитого. Пан Роман відповідає не одразу, зважуючи кожне слово, як справжній наставник:
«Вірити? Це тяжке питання, я знаю це наперед. Але якщо не вірити, тоді нам просто немає чого жити. На що тоді сподіватися? За що тоді хлопцям стояти там, у грязюці й під обстрілами? За що їм помирати? Тільки віра в те, що ми вистоїмо і повернемо своє, дає сенс цій боротьбі. Якщо ми заберемо в солдата чи в матері віру — ми заберемо в них усе. Тому я вірю. Мусимо вірити».
Роман Керелюс бачить перемогу не лише як політичний акт чи підписання паперів. Для нього це передусім збереження нації, яку ворог намагається стерти з карти світу. Це можливість для його доньок, Вікторії та Анастасії, жити у своїй країні, не ховаючись від ракет.
Сьогодні Роман Керелюс підтримує зв’язок із тими, хто залишився на позиціях. Він фіксує свою історію не для слави, а для того, щоб через роки люди знали: Куп’янськ, Ізюм і кожне звільнене село — це не лише точки на карті з уроку географії, це долі звичайних людей, які обрали шлях боротьби.
Про що мріє воїн?
Зараз Роман Керелюс живе віддаючись рідним людям та вирішуючи домашні клопоти. Каже, що радість тепер знаходить навіть у дрібницях: коли працює котел, коли вдома тиша, коли телефонують доньки зі Львова.
«Яка моя найбільша мрія? Щоб доньки вивчилися, знайшли своє місце в житті, вийшли заміж… Хочу діждатися внуків і побачити їх на власні очі. А ще — вірю в нашу перемогу. Бо якщо не вірити, то за що тоді мої хлопці вмирають на передовій? Тільки віра дає сили стояти далі».
Ми вдячні Роману за розмову та за те, що він дозволив зафіксувати свою історію для майбутніх поколінь. Адже саме з таких доль — учителя, офіцера, батька — і складається історія нашої незламності.
Післяслово
Ми завершили нашу зустріч, а в думках залишилася його спокійна, але непохитна настанова: «Якщо не вірити — немає чого жити». Мабуть, це і є найголовніший урок, який вчитель Керелюс виніс із цієї війни.
Ще у цій категорії
Гартована війною: бойова медикиня Марія Бурлака про службу, втрати та цінності
Як воєнкор Мар’ян Кушнір, уродженець Тершова, врятував маленьке життя
Ангел-охоронець нашого війська: історія невтомної волонтерки Зоряни Нискогуз