Гартована війною: бойова медикиня Марія Бурлака про службу, втрати та цінності

Люба КІПОРЕНКО

Кажуть, війна забирає дитинство та юність. Але історія Марії Бурлаки, військовослужбовиці 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади, доводить інше: у самому епіцентрі болю гартується неймовірна сила. Марія пішла до війська у 19 років. Сьогодні за її плечима понад десятиліття служби, десятки врятованих життів і гіркота втрат, які неможливо забути.

Початок шляху: від Майдану до військкомату

Для Марії війна почалася не у 2022-му. Все почалося з Революції Гідності. Будучи студенткою медичного коледжу в Самборі вона ходила на місцеві мітинги. А коли в 2014 році з фронту почали повертатися перші загиблі друзі та односельчани, прийшло чітке усвідомлення: вона має бути там, де потрібна найбільше.

«Я підходила до директора коледжу з проханням взяти відрахування, щоб поїхати на службу. Він вмовив мене довчитись останній рік. Сьогодні я йому за це вдячна — я поїхала до хлопців уже як дипломований фахівець», — згадує Марія.

Батьки сприйняли цей вибір крізь сльози та нерозуміння, сподіваючись, що це лише емоції. Проте, коли Марія пройшла медкомісію, стало зрозуміло: рішення остаточне.

Психологія порятунку: «Ми співали пісень в евакуаційних машинах»

Перші роки служби пройшли у шпиталі. Тоді допомога була більше психологічною. Марія згадує, як поранені хлопці просили її просто говорити: їх заспокоював її дзвінкий голос та гарна милозвучна українська мова.

Справжня робота «на нулі» почалася пізніше. Марія виробила власну формулу професіоналізму: заборонити собі емоції, щоб діяли руки та голова.

«Коли бачиш знайоме обличчя серед поранених — це шок. Але в той момент ти не людина, ти — робота. Від тебе залежить життя. Я відчувала відповідальність не лише перед бійцем, а й перед його сім’єю. Хочеться, щоб він обов’язково повернувся до батьків чи дружини» – каже жінка.

Евакуація — це не тільки медицина, турнікети чи знеболювальне. Це людськість у нелюдських умовах. Марія розповідає, як у медичних машинах вони разом із пораненими співали пісень, жартували та їли батончики, аби боєць відчував хоч краплю комфорту в найстрашніший момент свого життя.

«Ми співали пісень у евакуаційних машинах. Якщо хлопці були у свідомості, ми жартували, розраджували їх, годували батончиками — робили все, щоб їм було максимально комфортно. Напевно, стільки запрошень на каву, як у медичних машинах, медики не отримують за все своє життя», – пригадує військова.

«Вона мріяла бути хірургом, а стала символом пам’яті»: про втрату посестри Марії Власюк

Особливе місце в серці та пам’яті Марії займає Марічка Власюк — посестра, бойова медикиня, з якою вони ділили спільний побут, професійні виклики та мрії про майбутнє. Марічка загинула 24 травня 2022 року на Луганщині під час виконання завдання. Вона виїхала рятувати інших, але сама не повернулася з обстріляної траси біля Білогорівки.

 

«Марічку шукали три дні. Ми сподівалися на полон, шукали будь-яку зачіпку», — згадує Марія.

Коли командир зателефонував зі словами: «Я везу її в морг», світ на мить зупинився. Того тижня героїня цієї пукблікації вже втратила товариша. Але смерть Марічки стала особистим пеклом.

 «Я прийшла, обійняла її, пригорнула до себе. Ми трошки поговорили… До мене й дотепер не прийшло повне усвідомлення, що її немає», – пригадує Марія.

Марія згадує дорогу додому: вона супроводжувала десять тіл, серед яких була і її подруга: «Марійка була на самому низу, бо ми везли її найдалі. Я так злилася на працівників: чому її, таку маленьку й тендітну дівчинку, поклали під усіх, чому її там давлять зверху… Я їхала всю дорогу і не могла зрозуміти: чому вона? Чому саме так?»

Їхня дружба почалася не з пафосу, а з кумедних побутових моментів: першої зустрічі, коли Марічка ховала обличчя через вітрянку, та жартівливих образ через забуте взуття. Але згодом вони стали «одним цілим». Вони разом бігали, готували одна одній вечері на чергування, вигулювали собак та мріяли про Грузію.

«Вона була неймовірно впертою, але ця її риса переростала в блискучий професіоналізм. Вона горіла медициною, жила людьми. Марічка могла б стати видатним хірургом, якби життя не обірвалося так раптово» – каже моя співрозмовниця.

Більше ніж хвилина мовчання: пам’ять — це коли люди говорять про людей

Для Марії вшанування загиблих — це не лише обов’язок, а радше спосіб зберегти їхню присутність у нашому світі. Вона переконана: формалізм вбиває справжню вдячність, а пам’ять має бути постійною і живою.

 «Це не просто хвилина о дев’ятій ранку. Це має бути пам’ять постійна. Про таких людей мають говорити, писати, розповідати. Мені хочеться, аби кожен усвідомив ціну: хлопці й дівчата віддають не щось “дороге”, вони віддають абсолютно все — життя, здоров’я, час, який могли би провести з дітьми чи батьками. Коли о дев’ятій ранку водії зупиняються, а пасажири агресують, бо поспішають… варто пам’ятати: ті, кого ми вшановуємо, теж дуже поспішали жити. Але в них цю можливість забрали», – каже Марія.

Військова наголошує, що меморіали та книги — це лише інструменти, які працюють, тільки якщо до них торкаються серцем: «Я не хочу, щоб це була просто хвилина чи меморіал. Я хочу, аби люди говорили про людей. Тому що тільки коли ти говориш про людину — її пам’ятають. Книгу можуть прочитати, а можуть і ні. Телевізор можна подивитись або вимкнути. Але коли люди говорять про людей і не дають забути — оце набагато важливіше за будь-які формальності».

Головна мета такої пам’яті, за словами героїні, — зробити так, щоб майбутні покоління знали кожного поіменно. Не як список у підручнику, а як реальних особистостей, які віддали своє «сьогодні» за наше «завтра».

Між двома світами: декрет і «почуття провини»

Зараз Марія перебуває у найважливішій відпустці — декретній. Проте адаптація до цивільного життя виявилася складнішим іспитом, ніж очікувалося. Перший рік материнства супроводжувався важким почуттям провини перед тими, хто залишився на фронті.

«Я себе ненавиділа за те, що «посміла» піти будувати сім’ю, коли медиків бракує. Були моменти, коли хотіла залишити сина на батьків і повернутися. Лише на другий рік прийшло переосмислення цінності власної безпеки та спокою сім’ї» – зізнається співрозмовниця.

Марія каже, що військове середовище їй досі ближче. Там немає масок, там кожен — такий, як є. Цивільне життя часто ранить недоречною жалістю або знецінювальними питаннями.

«Коли я повернулася, я зіштовхнулася з жалістю, якої не просила. Люди дивляться на тебе, коли ти проходиш повз, і чомусь дехто починає плакати. Починають шкодувати мене, шкодувати мою дитину… Але я вважаю, що люди не мають на це права, якщо ветеран про це не просить. Це неприємно, коли від тебе чекають якоїсь певної поведінки, аби відповідати їхнім очікуванням. Я не можу і не хочу бути “зручною” для когось» – пояснює жінка.

Марія зізнається: підбирати слова для цивільних стає все важче. Те, що для військового є повсякденністю, для інших звучить занадто жорстко, тому доводиться постійно фільтрувати свої емоції. А натомість — чути питання, що межують із безтактністю.

«Коли тебе кожен третій запитує: “Чи ти когось вбивав?” — це жахливо. Коли кожен другий питає: “Коли воно закінчиться?” — я б дуже хотіла, щоб сьогодні, але це не від мене залежить».

Болить Марії відстороненість та легкість, з якою деякі цивільні готові «віддавати» те, за що пролито стільки крові: «Коли мені кажуть: “Може, віддамо Донбас?”, стає неймовірно прикро. Ми з 2014 року втратили там найкращих людей нації. Як ми можемо віддати території, де загинуло стільки друзів? За що ми тоді боролися? Люди досі не усвідомили цінність кожного героя. Ми ж боремося не просто за абстрактну державу — ми боремося за свої сім’ї, за своїх дітей і батьків. Коли цивільні це знецінюють — це боляче».

Бути поруч із живими Героями

Завершальний етап розмови Марія присвячує тим, хто тримає фронт сьогодні, і тому, як цивільне суспільство має реагувати на людей у формі. Її слова — це інструкція з людяності, якої ми всі потребуємо:  «Я дуже хотіла б, аби люди усвідомлювали масштаб війни та того горя, яке відчувають близькі полонених чи загиблих. Допомога живим має бути свідомою. Якщо ви не можете бути у війську — будьте з хлопцями на відстані. Донатьте, купуйте необхідні речі, говоріть про них. Підтримка має бути не лише фізичною, а й моральною. Окремий біль для ветеранів — це те, як на них реагують на вулицях міст. Потрібно змінити це ставлення, поки воно не стало прірвою. Не соромтеся військових, не відводьте очі, коли бачите їх. Військові — це не якась “проказа”, яка випадково проходить повз. Це хлопці та дівчата, які пройшли надважкий шлях. Їм неймовірно складно адаптуватися до цивільного життя, і коли ви дивитеся з коса або відвертаєтеся — це дуже боляче і неприємно».

Марія наголошує на пильності та підтримці. Іноді військовому на вулиці потрібна допомога через контузію чи важкий психологічний стан, і найгірше, що можна зробити — це пройти повз.

«Звертайте увагу на тих, хто у змішаному стані, кому, можливо, зараз погано після травми. Не відвертайтеся. Будьте максимально поруч із нашими захисниками, тому що ви воїну потрібні і на війні, і поза нею. Тільки так, тримаючись разом, ми маємо реальні шанси дійти до перемоги якісно і правильно» – підсумовує Марія Бурлака.

^{Світлини з особистого архіву Марії Бурлаки.}