Епоха Героїв очима матері: Мирослава Пукач чекає з війни двох  синів

Марія КУЗЬМИН

Війна змінила нас. Як жити у цей час? Як прийняти факт, що більше так не буде, як було до 24 лютого 2022 року. Кожен шукає відповіді у собі. А сильні люди вміють прийняти реальність ще й інших надихати. Нещодавно на масштабній події «Різдвяні пташки» зустріла Мирославу Пукач. Вона живе у селі Лопушниця, працює вчителькою початкових класів у Терлівській школі. 33 роки віддає часточку душі і серця дітям, яких навчає. Разом з чоловіком Андрієм виховала трьох власних дітей: донечку Мар’яну та синів Андрія і Романа. Хлопці воюють.

Роман – активний  пластун,  «Сіроманець» пішов на війну  добровольцем ще у 2014. Чотири з половиною років дорогами АТО. Учасник бойових дій. А з перших днів повномасштабного вторгнення сам з’явився на місце своєї служби у лави ЗСУ. Нагороджений за проявлену мужність «Хрестом хоробрих». Одружений. Вдома чекають його дружина і дочка.

Андрій з березня 2022 року також несе службу в лавах ЗСУ. Першокласний механік, любить переробляти і конструювати різні види тракторів, квадроциклів, всюдиходів. Така вправність потрібна була вдома, використовує вміння і на війні. Одним словом, винахідник. Одружений. Має чудову дружину та дві донечки.

Такі факти довідуюся з короткої розмови з Мирославою.

Сила і відповідальність цієї жінки захоплює. Попри біль і тугу вона активно живе, молиться і бореться – долучається до різного виду волонтерства та перемагає, передусім, власний страх за синів, які на війні – чужих і власних.

-Мирославо, знаю вас, як творчу особистіть. Напишіть, що відчуває материнське серце, – прошу при зустрічі.

-Маю, – відповідає. І надсилає у месенджер розповідь.

     «1992 р. Молоде подружжя чекало народження у своїй сім’ї другого немовлятка. Вечорами, тримаючись ніжно за руки, загадували, хто у них буде: хлопчик чи дівчинка. Батько, непохитний у своїх намірах:

-Це буде другий син, а в майбутньому – футбольна команда,- твердо він говорив до красуні –дружини, яка виношувала під грудьми маленьку крихітку. Їй не важливо, хто буде. Адже, це її  кровиночка , її дитятко рідне, миле, найдорожче… Головне, щоб прийшло у цей Божий світ здорове.

     Маленький скарбик, сонечко, промінчик щастя з’явився на світ сімнадцятого  квітня.                                                                                                                                                              

-У вас  чудовий хлопчик!- почула голос акушерки, втомлена важкими пологами, але щаслива матуся.

      -Боже, Дякую! Другий синочок! Дай йому доброї долі, а нам мудрості виховати наших синів справжніми чоловіками, добрими, мужніми, справедливими, чесними, працьовитими

і …

     Це усе добре, але ще щось має бути головне, найголовніше… Думки роїлися у голові породіллі, мов бджоли над квітучими садами.

     І ось … Малесенький клубочок з Ангельським личком ніжними устами торкнувся її грудей… у цю мить з першими краплинками молока малюк вбирав від матусі науку на все життя.

      -Ти, синочку, ростимеш з міцною вірою в Бога, з любов’ю до рідної землі, ненечки-України та з повагою до батьків.

       Та чи могла вона тоді подумати, що у долю її сина Господь вписав: – Воїн Світла. Захисник Української землі! Що саме на його плечі і плечі його покоління випаде вся рутина воєнних буднів, пекло війни…

      Аж ніяк ні!

2022 рік  Кінець лютого. Повномаштабне вторгнення. Війна гострим мечем прошила душу кожного українця.

     Обід. За столом зібралися усі, крім батька. Він поїхав до церкви на молитву. Трапезують. Майже мовчать.

     -Мам, я іду. Я потрібен там. Я не можу сидіти вдома і чекати повістки з воєнкомату. У мене вся амуніція є. Я її зберіг з далеких 2014-2018р. Не думав, що ще колись її одягну. Думав залишу на пам’ять, для історії…

    -Мам!.. Серце матері стиснулося. Десь у глибині душі , вона не хоче , щоб син туди їхав… але розум, підсвідомість підказують:

-Ти-сильна. Ти маєш прийняти синове рішення і ніколи не сумніватися у правоті його вибору.

     До хати увійшов батько. Обвівши усіх поглядом, розуміє метушню приготувань. Форма. ,,Бронік’’. Каска. Берці. …і рюкзак, на якому вмостилася кепка, стоїть біля порогу вже напоготові, щоб відправитись в дорогу, в далеку, виснажливу дорогу до Перемоги…

       

Завезли батьки сина у  Яворів. Його рідну бойову частину. Зустріли побратими ще з далеких доріг АТО.

   -Тату, вам бойове завдання,- командирським голосом сказав Роман,-бережіть наших дівчат: маму, сестру, дружину і доньку. А ще на ваші руки  лишається все господарство. А мене чекайте з Перемогою!

     Не можна словами передати тих великих справ, які творять наші воїни, Воїни Світла, наші земні Ангели. Не можна теж передати словами, що твориться у серцях батьків , сини і доні яких на нульових позиціях оберігають ціною власного життя українську землю. Коротко: життя від дзвінка до дзвінка та у молитві вдень і вночі, зранку і ввечері, на колінах перед іконами і в бігах, в хаті і надворі,- усюди , де тільки можливо. А ще допомога фронту з великою відповідальністю та любов’ю, для підтримки бойового духу війська.

     Дуже часто хлопці просять маскувальні сітки… Плели всією родиною, долучалися небайдужі односельці, друзі. Бо як то кажуть:-Гуртом і батька добре бити! Не завжди вистачало поношеного одягу , щоб розпустити і нарізати стрічок для плетіння цих же сіток. Тоді мама принесла, як їй здалося , усе, що можна було пустити у процес. Та і цього виявилося замало. І тоді згадала вона, що на горищі стоїть бабусина старезна скриня, в яку вона складала дитячі речі, не зволікаючи і хвильки піднялися з чоловіком драбиною на горище.

    Велика старезна скриня, непорушно стояла, наче зачарована. Чого тільки у ній не було. Брали усе, що підходило по кольору та якістю. Адже син попросив виплести сітку у біло-сірих тонах, щоб зливалися із фасадом будинків із білої цегли.

    Здалося. Що вибрали усе, але глибоко на дні у кутку скрині ще щось білілося. Мамина рука потягнулася по цю річ, а пам’ять намагалася прокрутити всі події з минулого і пригадати, що це може бути.

– Що? Що це таке?- запитував сивочолий чоловік дружину.

-Зараз глянемо. І продовжувала акуратно розгортати дивну знахідку.

– Та це ж Ромчикова панамка! Пам’ятаєш: я її пошила своїми руками, бо 92-і роки вже були дуже тяжкі: порожні полиці магазинів… і ми не могли купити, навіть, капелюшка від сонечка для дитини.

– Боже, він пахне нашим синочком! Яка цінна знахідка! Скільки емоцій! Притулила до лиця, потім до грудей! Забрала із собою. Попрала. Попрасувала. Поклала на покутті перед образами. Господи, захисти сина і його побратимів, усіх воїнів у час важких випробувань. Дай сили, мужності і відваги прогнати ворога з рідної землі.

   І стоїть мама перед образами. І веде розмову  з Богом. Ні, вона не нарікає ніколи, вона довіряє, вона вірить, вона відчуває.

    Дзвінок розриває оцей невидимий зв’язок із небом.

-Мам, мені форму треба!

-Андрійку, Ти? Ти де?

-Мам, я теж іду.

    Усе зрозуміла. Вдихнула глибоко. Спокійно, виважено прийняла і цю звістку. І знову звела очі до Всевишнього.

-Дякую Господи, що допоміг виховати гідних синів! Я вірю, що Ти будеш тримати моїх дітей у своїй опіці, берегтимеш і захищатимеш на всіх життєвих дорогах і стежинках.

      А через кілька днів Роман, будучи у Львові, виконуючи важливе завдання, заїхав на кілька годин додому забрати оці ж маскувальні сітки, добротні посилки, які привезли щедрі терлівчани, малюнки, які намалювали мамині першокласники і окропити свяченою водою машину, на яку волонтери і ми всі збирали чуть не цілим світом для рідної Романової бригади.

І знову військовий наплічник  вмостився на знайоме йому місце біля порогу батьківської хати. І кепка синова із Тризубом дивиться на маму… Й сама не знає як , але поклала поряд на рюкзак оцей малесенький перший синів головний убір-капелюшок, такий маленький, ніби на кулачок шитий.

    Глянула… Які ж вони дорогі та рідні обидві ці кепки. Ніякий мольфар не передбачив би цю надзвичайну зустріч” .

   Ось така історія довжиною у тридцять років. А серцем та очима мами – ціла епоха її рідного ГЕРОЯ!

Днями старшому сину Роману виповнилося 30 років. Другий життєвий ювілей в окопі на нульовій позиції. Вітаємо і дякуємо! Дякуємо і українській матері – Мирославі Пукач, чиє серце тріпоче, як у підбитої птахи.

“Господнього захисту вам, сини, на усіх життєвих дорогах і стежинах. Молю Бога, щоб повернув вас живими і здоровими додому з Перемогою!” – каже мати.

До цих слів доєднуємося й ми.