27 Листопада, 2022

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

Зруйновані будинки, викошені вогнем лісосмуги, зранена снарядами земля: історія однієї поїздки на схід

Поширити

Люба КІПОРЕНКО

Сьогодні, 7 листопада, на світанку росія завдала два ракетні удари по житлових будинках міста Лиман, що на Донеччині. Про це повідомляє Суспільне, посилаючись на пресслужбу поліції. Після приїзду з Лиману, таку новину читаю з іншими емоціями. Бо житлові будинки – це дуже гучно сказано. Адже будівель придатних для нормального життя там практично нема. Про мою першу поїздку на схід, емоції та враження читайте в публікації.

31 жовтня ввечері, склавши спальник та мінімум необхідних речей у наплічник, напхавши повну машину всілякого добра, що краяни передали  захисникам, разом з місцевими волонтерами вирушаю на схід. 

«Їдемо на Донеччину, в Лиман. Там неподалік є наші хлопці з «Карпатської Січі». Їм відвеземо дрони та інші необхідні речі й продукти. Десь там і заночуємо», – напередодні ввів у курс справи волонтер Юрій Качалуп.

1300 кілометрів долаємо приблизно за 17 годин. На блокпостах запитують, хто ми й куди їдемо. Чують, що веземо допомогу війську. Дякують та бажають щасливої дороги.

Один раз ми трішки заблудили. Бо навігатор не врахував підірваний міст, який треба було об’їжджати.

Уже за Харковом побачила на власні очі те, від чого стає моторошно. Згоріла техніка, зруйновані будинки, викошені вогнем лісосмуги, зранена снарядами земля…

Якщо глянути на карту, біля Ізюму бачимо село Кам’янка. Це місце запам’ятаю на все життя. Адже село залишилось тільки на карті. Насправді ж, воно знищене вщент. Жодного вцілілого будинку. На дорозі – дитячі іграшки. Попри дорогу – згоріла техніка, автомобілі. Ти бачиш – стоять ворота. А за ними – хати нема. Лиш купа цегли.

І розумієш, що якось так можна було б собі уявляти апокаліпсис. Але це, на жаль, далеко не фільм, а реалії українського сьогодення.

Їдемо далі й думаю, що гіршого у плані руйнувань бути не може. Не може. Але…

20-тисячне місто Лиман. 29 травня окупанти підняли в місті російський прапор. 1 жовтня туди зайшли українські військові й наступного дня Президент заявив про звільнення Лиману від окупантів. Це прості слова. Такі речення, швидше за все, й опиняться в підручниках з історії. Але за словами «Лиман зачищено від окупантів» стоїть пекло: жорстокі бої, непоправні втрати, піт, кров, бруд і сльози. Навіть після побаченого ми не можемо усвідомити того, що означає важкі бої.

«Ось вирва від авіабомби», – каже волонтер Юрій, показуючи на велетенську діру. В неї, мабуть, легко помістився б наш автомобіль. Поруч – будинок без даху та вікон. Неподалік, біля входу в підвал, місцеві організували собі кухню: дрова, щось із посуду, продукти в пакетах. В зруйнованому будинку на балконі провітрюється плед з квітами. На сіро-чорному фоні будинку він виглядає доволі барвисто та життєствердно. У когось на кухні залишилась висіти лиш самотня лампа.

У залізничному технікумі колись навчались студенти. До яскравої кольорової школи ходили дітлахи. У магазинах продавали м’ясо та хліб. На вокзалі зустрічались, або прощались люди. Зараз у знівеченому відсотків на 90 місті все ще проживають місцеві. Вони стоять у черзі за гуманітарною допомогою, їдуть на велосипедах із продуктовими наборами. Й не дуже охочі спілкуватися з чужими.

Люди, які залишились, мали б як ніхто розуміти, що таке «рускій мір». І хочеться вірити, що таки розуміють… Бо коли заїжджаєш в Лиман, ще більше усвідомлюєш, що у ворога немає жодної найдрібнішої крихти людяності.

Те, що побачила я – це руїни. Руїни матеріальні. За цим не варто шкодувати і надто побиватись, бо матеріальне можливо відновити, відбудувати. Важливо усвідомити й не забути про ціну нашої перемоги. А перемога буде однозначно. Тільки за нею стоять імена полеглих Героїв. Їхнього подвигу не маємо права забути, їхню жертовність не маємо права зрадити. Україна має бути без росії на віки вічні.

Ваш Голос Прикарпаття