«Війна закінчиться перемогою, бо інакше і бути не може!» – воїн Руслан Пукшин, який Рідзво святкував «на нулю»

Марія КУЗЬМИН

Руслан Пукшин боронить Україну уже дев’ятий місяць. В новорічно-різдвяні свята був на «нулю». У новорічну ніч, каже,  було важко, багато «феєрверків». Опісля бойових завдань на Різдво не оминули з побратимами наших рідних українських традицій. На святковому столі були і  кутя, й вареники, і грибна мачанка, й оселедець. І навіть пампухи. Запалили свічку, помолились і подякували Всевишньому за рік Божий. Заколядували.

«Я вірю, що 2023 стане роком Перемоги. Важко, але живі. Непросто, але нема виходу. Майбутнє дітей – це основний мотиватор. Настрій? І втомлений, і бадьорий. Я ж вдома «зарядився», – каже Руслан.

У передноворічний час Руслан мав коротку відпустку – 10 днів з дорогою. Потрапив якраз на свято Миколая. Вдома у Самборі до сім’ї, в Старому Самборі – до батьків на празник. Побачився з друзями, з родичами і близькими, поспілкувався і з журналістами.

Руслан пішов захищати Україну у складі 103 бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.

«Потрапили у жорсткі й непрості умови. Стали на другу лінію. Після двох бойових бригад – 93 холодноярівської та 95 житомирської десантно-штурмової. Ми на себе прийняли основний удар їхньої артилерії. Я щиро дякую усім, хто за нас молиться. Тому що після того, що до нас «прилітало» (і фосфори, і касетні снаряди, і «стоп’ятдесятдвійка», були навіть випадки, що по нас працювали піони) – це щастя залишатися живими. Я був на війні у 14-15 роках я не бачив і половини того, що зараз. По нас працювала дальнобійна ствольна артилерія, «вертушки», «СУшки». Це було в травні. Уявіть 150 куль в секунду. Тяжкі часи були, вони «перли», коли знаходилися в районі між Барвінково і Слов’янськом. Там йшли запеклі бої – Долина, Довгеньке. Але ми вистояли, витримали. Були поранення. Тоді загинув наш побратим Володимир Ковалів.  В таких умовах ми були до вересня» – розповідає.

Руслан з побратимами услід за бойовими бригадами йшли в районі Ізюма, коли російська армія «драпала».

«Ми ходили в «зачистки». Що мене вразило? Людські трагедії, те, що принесли «визволителі» звичайним україням. Там була сім’я пенсіонерів. У них все згоріло, все майно ущент.  Коли у хату влучила міна, дочка загинула, зятя забрали окупанти – ніхто не знає, чи живий, може десь в ізюмському лісі знайдуть. З ними лишився онук, кругла сирота. Самі хворі. Ліки було нереально дістати. То моя дружина висилала їм, коли там вже запрацювала Нова пошта. Місцеві люди виголоджені, збідовані. Діти раділи згущеному молоку, як якомусь вишуканому делікатесу», – пригадує Руслан Пукшин.

Також розповідає, що важко пригадувати жахи ізюмського лісу, покинутих офісів та різних приміщень.

«Варвари страшні, які несуть руйнації і смерті. Як вони мародерили, руйнували. Той ізюмський ліс – ніби ходиш по гриби: там пралка, там плитка, там мікрохвильова піч…, холодильник. Тягнули все. На їх базі ми знайшли багато рапортів про відмову служити. Деякі речі я привіз, віддам у музей. Бо війна продовжується, воюємо, але живемо планами, що робити після перемоги».

А після перемоги, вважає захисник, що разом з відбудовуванням держави треба зміцнювати інформаційний фронт, багато і потужно працювати у цьому напрямку.

«Дуже жаль, але  така істина, що наші деякі українці їх справді зустрічали як «визволителів», що поробиш люди споживали московську пропаганду десятиліттями.  За кілька місяців окупації вони зрозуміли, який він рускій мір.  У нас на інформаційному фронті дуже багато прогалин. Буде дуже багато попереду роботи. Ну, наприклад, я воюю за Україну. Проти мене ДНРівець. Він зі зброєю, і я зі зброєю.  Я ненавиджу москалів, вони колись вбили мого дідуся. А якщо у битві я маю знищити того, хто воює за росію, то його покоління буде ненавидіти довго українців західної України… Москалі далі будуть проводити русифікацію. Цю складну ситуацію можна виправити хіба на рівні держави. Дуже й дуже тяжко. Серйозна ситуація. Машина інформаційна росії давно це запланувала, давно. росія давно дбала, щоб промити мізки і своїм, і нашим. На кілька десятиліть прорахувала», – розмірковує Руслан Пукшин.

Мій співрозмовник певен, що війна закінчиться перемогою, бо інакше і бути не може. І не лише так тепер вважає, так націлений був і на початку війни. А коли почалося повномасштабне вторгнення, він повернувся із Польщі, щоб боронити Україну. Зрештою, так було і в 2014 році. Хоч мав на руках документи в Італію, та пішов добровольцем на фронт, коли Україна була в небезпеці.

У нього багато планів, як особистих, так і суспільних після перемоги. Зокрема, продовжить на землях, які отримав відповідно до законодавства, доглядати сад, в якому зростає 500 грецьких горіхів, 100 дерев фундука, 500 яблунь, планує переробку. Вдосконалюватиме суспільну справу – облаштування просто неба військово-патріотичного музею, де би мали знайомитися з військовими навиками пластуни, учні та була б відкритою територія для екскурсій. За побудовою все має нагадувати бойову зону: блокпост, бліндажі з окопами, вогневий опорний пункт. Для цього музею просто неба вже і реквізити привіз.

Та зараз чоловік відповідально і сумлінно боронить Україну. Тож дякуймо і молімось за Руслана Пукшина і всіх захисників. Бо, як вони, стверджують, молитовний фронт для них дуже важливий.