Люба КІПОРЕНКО
24 лютого життя кожного українця поділилося на «до» та «після». Нові виклики отримали усі. Кожен із нас досі вчиться жити в режимі війни. Бо ж у країні, яка гідно приймає бій, – усі стають до строю на своєму фронті. І поки наші мужні воїни стримують московську орду на південно-східних рубежах, ми тут, в тилу, маємо свої фронти. Зокрема, серед важливого – допомога та підтримка тих, хто через бойові дії був змушений втікати зі своїх домівок. Багато вимушених переселенців опинилися у нас на Старосамбірщині. Серед них – діти. Сьогодні розповімо, як підтримують таких діток у нашому бойківському селі Мшанець.
Надія Яворська – місцева вчителька з великим педагогічним досвідом, пенсіонерка. Сьогодні свій час присвячує діточкам, які через війну опинились у Мшанці та сусідніх гірських селах Стрілківської громади.
«Реалізуємо проєкт дитячі точки «Спільно» від ЮНІСЕФ у партнерстві з Українською освітньою платформою. Проводимо уроки неформальної освіти для дітей, які стали вимушеними переселенцями. Залучаємо й місцевих. Різноманітними матеріалами допомагає нам і ВФ «Крок за кроком». До речі, якраз очікуємо на канцтовари від них.
Мета цього проєкту – забезпечити право на освіту в час війни усім діткам. Аби фахово працювати з маленькими переселенцями проходила відповідні навчання.
Я працюю з дітьми, які приїхали до наших сіл із різних регіонів. Краматорськ, Дружківка, Олександрівка, Покровськ, Кривий Ріг, Харківська та Київська області. Вік моїх нових друзів – від 3 до 10 років.
Хочу допомогти їм освоїтись на новому місці, подружитися з місцевими. Словом, бути корисною у цей важкий час війни. Я маю педагогічний досвід. То чому ж його не застосувати у потрібній справі? Маленькі українці сьогодні цього потребують», – розповідає нашому сайту вчителька.
У групі Надії Володимирівни 23 дитини. Наразі на заняття приходять 10-11. Варто зазначити, що це не є класичні уроки. Усі діти, різного віку, займаються в одній групі. Щоразу для своїх учнів учителька придумує різні цікавинки. Розповідає про місцевість, про звичаї, про природу. Перед вербною неділею спільно виготовляли букетики для освячення. Попри це спілкувалися й про історію такого свята та традиції. Згодом малювали писанки, а ще складали художній великодній кошик.
«Діти є діти. Вони хочуть спілкуватись, забавлятись та цікаво проводити свій час. Ми не можемо постійно сидіти у нашому умовному класі. Багато часу проводимо на вулиці, якщо дозволяє погода. От, до прикладу, вивчали місцеві рослинки, розбирали де є правий, а де лівий берег нашої річки Мшанка. Щоразу придумую й різні активні ігри. У вівторок прогулялись до нашої туристичної візитівки – Мшанецьких колиб», – каже Надія Яворська.
У кожної дитини – своя історія. Але усіх об’єднує одне гірке слово війна. І усі мають відчувати нашу любов та привітність. Надія Володимирівна розповіла нам чимало цікавих історій. І про те, як дехто «не панімає» української мови, і про недовіру та першу неприязнь до чужих дорослих. Але усе це пройдено. Здружились і порозумілись.
«Є у нас хлопчик, який не довіряв нікому. Він навіть не міг залишити свій малюнок у класі, коли усі йшли грати футбол на вулицю. Я йому пояснила, що з малюнком у руках йому буде незручно бігати і запитала, чи він мені довіряє. Він відповів, що так і віддав мені свій малюнок. Я зберігала його до кінця гри. Потім він великими та щирими очима дивився на мене. Зрозуміла погляд і повернула йому малюнок. Це дуже трепетні моменти. І таких є багато», – зізнається Надія.
Ще у цій категорії
«Невже це той Василько…»: у Добромилі оплакують загиблого на війні Василя Особу
Чемпіонка світу із шахів Марта Літинська з чоловіком на Самбірщині нагородили переможців конкурсу про УПА
23 тисячі гривень наярмаркували для воїнів у Торчиновичах