7 Жовтня, 2022

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

«Ті, хто так обіцяли щастя в рускому мірі, зараз знищують наші домівки»: історія з Донбасу

Поширити

Люба КІПОРЕНКО

Тетяна Павлівна зараз проживає у Стрільбичах, що на Старосамбірщині. Її історія війни починається у 2014 році. Усе своє свідоме життя жінка прожила в Алчевську, що на Луганщині. В 2014 переїхала у Лисичанськ. Потім – у Бахмут, на Донеччину. У квітні цього року довелось втікати з Донбасу. Відтак, опинилась у Стрільбичах. Ми не публікуємо прізвища та світлини співрозмовниці з міркувань безпеки.

«До 2014 року я жила спокійно у місті Алчевську. Там прожила все своє свідоме життя. Як це все відбулось у 2014? В той день я йшла у справах. Ішла в один бік: на міській раді був український прапор. Поверталась назад: прапор уже був інших – чужих – кольорів. Вулицями почали їздити машини з військовими. З’явилась у місті зброя. Ніхто не стріляв. Все, начебто тихо. Просто змінилася влада… Від тих змін у магазинах зникли продукти, зачинилися банки, ніде було взяти гроші. На картках вони були, але банкомати не працювали.

Я на той час працювала в Донбаському технічному університеті. Він з цієї території переїхав до Лисичанська. Я вирішила теж їхати. На свою українську територію. Я не могла внутрішньо прийняти якогось іншого прапора, інших порядків. Таким чином ми з чоловіком поїхали до Лисичанська.

Університет – це кілька кімнат в гуртожитку на одному поверсі. Щоб ви розуміли, в Алчевську було 6 корпусів. Все ж, ми розгорнули установу, намагались проводити заняття. Поступово розрослися. Уже була установа з аудиторіями.

В Лисичанську ми жили в орендованій квартирі. Одного разу господиня сказала, що ми більше не можемо там жити. Знову збирались і шукали іншу квартиру. Варіантів не знаходили. Профком дозволив нам пожити у одному з кабінетів. Там був диван та стіл. Так прожили близько чотирьох місяців. Саме там я зрозуміла, що ми навчилися радіти будь-якому житлу і сприймати його, як свій дім. Потім ми знайшли квартиру, перебрались туди, прожили 2 місяці й мене запросили працювати у Горлівський інститут іноземних мов до міста Бахмута Донецької області. І знову почали з чоловіком збирати речі й розсміялись. Я приїхала з однією сумкою, а тепер потрібно було двічі завантажувати машину, щоб усе помістити.

В Бахмуті жили в гуртожитку, мали 2 кімнати. І там знову почали вити своє гніздо. Начебто все налагодилось… І от 24 лютого я здригнулась від потужних звуків вибухів. Обстріляли злітну смугу в Краматорську. Так ми й зрозуміли, що війна. Через чотири дні мій чоловік пішов у військкомат. Моє життя перетворилося на чекання… У мене залишись тільки новини і його дзвінки. З лютого до квітня я слухала тільки його команди. На початку квітня він сказав, що я мушу виїхати…», – каже пані Тетяна.

Що стоїть за словом – втеча?

«Свою квартиру в Алчевську ми зачинили і поїхали. Знаєте, що найскладніше, коли людина втікає з дому? От можете просто спробувати. У вас – будинок, три кімнати, побутова техніка, майно, яке наживали десятками років…  Покладіть одну сумку. Одну, бо більше ви не піднімете, а її ж нести треба. І складіть в цю сумку все своє майно. І ти починаєш вибирати, що найважливіше…

Щоб вибратися з Алчевська, потрібно було продиратись через проламаний міст. Через такий собі розлом. Люди прогрібались через злам. Хворих переносили, візки брали. З’явились підприємливі хлопці, які надавали такі послуги за помірну плату. Я якось сама змогла…

Виїжджати з Бахмута було значно страшніше. Адже я була сама, не знала куди їду і чи взагалі зможу повернутись назад. Знову взяла одну сумку. Поскладала речі. Підняла. Зрозуміла, що вона заважка для мене. Почала розбирати усе. На дні була папочка з фотографіями маленьких дітей… Тоді усвідомила, що кофтинку я ще собі куплю, а от фото вже не зможу відновити. Тому залишила лише одну футболку і поклала світлини. Поїхала.

Їхала туди, куди везли. В Дніпрі ми сіли в евакуаційний потяг. Потяг – це приміська електричка з дерев’яними лавками. От як ти сів, то вже не можна зрушити з місця. В проходах стояли люди. Хтось їхав стоячи або сидів на своїй сумці. Коли настала ніч, в проходах на підлозі полягали діти… Ми їхали 24 години, бо потяг ховався. «Укрзалізниця» якось хитро прокладала маршрут. Ввечері їхали напотемки, бо світло наражало на небезпеку. Найскладніше для мене було те, що всі навколо знали адреси, назви міст, куди їдуть і де будуть жити. Я знала що їду у Львів і все. Що далі – невідомо. Вражало те, що на зупинках під вагони приходили прості люди, волонтери – передавали воду, булочки, яблука, пиріжки.

У Львові всі побігли, хто куди далі. А я вийшла і не знаю, куди йти. Правда, там все дуже гарно організовано. Всюди волонтери, направляли цей потік людей. Я підійшла до сходів і зрозуміла, що не зможу знести сумку. Звідкись з’явився хлопець, взяв мою сумку і зніс на низ. Це було його завдання – допомагати спуститись. На площі перед вокзалом – величезні намети, там волонтери казали, куди рухатись далі, роздавали їжу. Мене спрямували до «Арени Львів», де людей реєстрували, була і медична допомога, і речі, і ліжка для відпочинку. Треба було дочекатись автобуса, який повезе далі.

Опівночі ми кудись поїхали. О 2 ночі десь зупинились. Я вийшла і якийсь чоловік підхопив мою сумку. Зайшли до школи, розмістились у спортивній залі. Тільки зранку дізнались, що приїхали у село Стрільбичі. А цей чоловік, який взяв мою сумку, – директор школи Микола Іванович. Він нас вночі приймав, розташовував, піклувався. Вчителі ставали на кухні, готували для нас їжу, подавали, прибирали. Коли ми поривались щось робити, нам казали «Відпочивайте!». Це неймовірні люди. Потім якось одна жінка запропонувала жити у неї вдома. Я схиляю голову перед нею. Це Леся Володимирівна Пукшин. Ми чужі, але вона просто відчинила двері свого будинку для нас. Таким чином я опинилась у власній кімнаті, на дивані, зі гарною постільною білизною. Я опинилася вдома. Живу тут і до сьогодні», – ділиться спогадами співрозмовниця.

Рускій мір руйнує будинки, а бандерівці діляться своїм домом

«Я відчуваю невимовну вдячність до всіх місцевих людей, які нас тут приймають. Ми знаємо до кого звернутись з того чи іншого питання. З вдячністю говорю про старосту села, директора школи  з дружиною, про кожного педагога чи технічного працівника, кожну людину, яка нам допомагає. Дякую волонтеру Володі Мандриці, який щомісяця привозить продукти. А також управління соцзахисту, лікарня, церква, «Карітас» – нас всюди чують та розуміють і це дуже приємно. 

Знаєте, якось я йшла зі Стрільбич у напрямку Старого Самбора. Зупинилась машина, за кермом – молода жіночка. Ми розговорились і вона сказала: «Ну ви ж наша!» Я не маю тут родичів, але до мене тут ставляться, як до рідної людини. Бо ж ми й справді всі українці. Ми – Україна. І я щиро це відчуваю. Відчуваю, що я не одна.

Нам казали, що прийдуть бандерівці і от ми побааачимо, що це таке… А зараз ті, хто обіцяв щастя в рускому мірі, б’ють наші оселі. Зараз танк під’їжджає і просто розстрілює житлові будинки. А ті, ким нас лякали – бандерівці – діляться з нами і житлом, і овочами, і порадами…

Чоловік поранений, лікується. Він каже теж, що люди, які зустрічаються на його шляху – неймовірні. Погодьтесь, в мирний час це було складно уявити. Війна показала, які ми – українці. І в Дніпрі, і у Львові – прекрасні люди, чудові спеціалісти, медики, волонтери.  Українці – ми неймовірні. Всюди, в різних регіонах. Бажаю щоб усі ми усміхались квітам і раділи спокою. Бо коли летять снаряди, ти уже не бачиш квітів. Ти не звертаєш на це уваги. Думаєш, як захиститись. Коли їдеш в невідомість, то думаєш як буде завтра. Цінуймо спокій. Перемоги усім та мирного неба над Україною», – завершує розмову Тетяна Павлівна.

Ваш Голос Прикарпаття