Торт без іменинника: Герою Івану Макару виповнилося б 38

15 червня в родині Макар у Торчиновичах могло би бути святковим і по-родинному теплим днем. Син, чоловік, батько, вчитель історії й відмінний господар Іван зібрав би рідних за святковий стіл. Цього дня Івану Макару мало б виповнитися 38 років. Але його земний календар назавжди зупинився на цифрі 33. Все ж цього дня мама Оксана приготувала улюблений торт Сина-Героя «Бите скло», або, як його ще називають, «Мозаїка». Яскравий, різнокольоровий — саме такий, яким любив смакувати Іван.

Нас зустрічає батько Героя, Ігор Іванович. Він веде нас охайним, доглянутим, справжнім господарським обійстям, де кожна деталь видає невтомні руки. Показує акуратно викладену криницю, гойдалку, виноградник — усе те, що планувалося для мирного, щасливого життя української родини. На подвір’ї гавкає пес. На очі пані Оксани накочуються сльози. «Це наш Івасик приніс цього песика у листопаді, — тихо, з невимовною ніжністю називаючи сина, каже вона. — А в березні Івана вже не стало…»

Історія цього собаки — як відлуння відомого фільму про вірність, що розриває серце. Коли Іван приніс цуценя додому, батьки міркували над якимось простим, звичним ім’ям. Але Іван твердо сказав: буде Хаттіко. Він асоціював цього пса з легендарним чотирилапим, який роками чекав свого господаря навіть після його смерті. Кличка так і прижилася. Сьогодні діти лагідно кличуть його Хатті. Хаттіко й досі бігає цим подвір’ям, ніби продовжуючи чекати на того, хто подарував йому дім.

У цій оселі все дихає Іваном. Мама облаштувала тут дивовижний, дуже змістовний і глибинний куточок пам’яті. Це своєрідний літопис життя, яке обірвали окупанти. Тут зібрані вирізки із соцмереж, де Івана згадують його вдячні учні, присвяти від місцевих поетів, статті з газет та фото. Але дуже проймає вишиванка, яка акуратно складена в коробочку. Мама колись її вишивала для сина. Та сама сорочка, яку так любив одягати Іван. Поруч — світлини, де він усміхається саме в ній.

Серед нагород — орден «За мужність» ІІІ ступеня, присвоєний посмертно, та почесні відзнаки для синочків Остапчика і Матвійка «Батьківське серце», а також «Хрест хоробрих» і «Хрест пошани».

Є й історія про один особливий атрибут, яку родині переповів побратим Івана, також воїн Олександр Селищук. Він згадував, як під час навчань на Яворівському полігоні йому було фізично дуже боляче й важко, й Іван, проявивши турботу, віддав йому свій новий військовий ремінь, аби полегшити стан побратима. Цей ремінь тепер теж тут, як символ надійності та братерства.

Ігор Іванович проваджає нас родинним садом. Гордість цього саду — горіхи, які посадив син. Минулого року вони вже дали перші плоди. А поруч рівним рядочком тягнуться до сонця нові саджанці — 33 горіхи-фундуки. Їх батьки висадили в пам’ять про кожен прожитий сином рік. Іван сам планував закласти цей горіховий сад, дуже хотів бути господарем на рідній землі, але не встиг. Тепер його задум продовжує жити завдяки батьківським рукам.

Батьки раз у раз наголошують, наскільки різностороннім та хазяйновитим був їхній син. Попри те, що Іван був блискучим педагогом, якого неймовірно поважали колеги, дирекція та любили учні у Стрілківському ліцеї, він ніколи не цурався землі. Навпаки — прагнув до ладу на рідному обійсті, усе красиво і з розумом планував.

Цей пам’ятний обід, який ми розділили з родиною, показав, скільки радості, планів і тепла мало бути в цій хаті. Натомість тут оселився тихий, неминаючий сум. Пані Оксана каже з гіркотою:

«Час не лікує. Коли ми ховали своїх батьків, які віджили свій вік, час допомагав. Але материнську рану за сином час не залікує ніколи».

Мама згадує, як у 2014 році, коли розпочалася війна, Іван як історик усе глибоко аналізував і розумів, до чого все йде. Сама ж дуже близько до серця приймала кожну звістку про загибель земляків в АТО, плакала перед телевізором, страждаючи разом із іншими українськими матерями. Іван, бачачи це, завжди тихо просив: «Мамо, переключи новини». Він оберігав її серце від зайвих хвилювань. Але сам вчинити інакше не зміг. 24 лютого 2022 року, у перший же день повномасштабного вторгнення, він без вагань став на захист Батьківщини.

У куточку пам’яті в окремій рамочці зберігаються його останні слова до найрідніших:

«Софієчко, дякую, що ти мене розумієш. Я вас всіх дуже люблю, бережіть дітей». І в цій родині дітей бережуть понад усе на світі. Дідусь із бабусею віддають усю любов своїх поранених сердець онукам — Остапчику та Матвійку. Бабуся каже, що ці два хлопчики — дві рідні кровиночки від сина — її найбільша втіха і щастя. Молода вдова Софія свято береже пам’ять про коханого чоловіка, виховуючи синів так, аби вони щомиті знали й пам’ятали: вони — діти Героя.

Найболючіша частина нашої зустрічі розгортається біля місцевого старостату, де облаштована Алея Героїв. Батьки ведуть нас туди, показують світлини інших полеглих хлопців, розповідають їхні історії. Мама гірко й безнадійно плаче біля дошки свого Івана.

«Яка це абсурдність сьогодення, — каже пані Оксана. — Я прошу Бога лише про одне — похоронити сина…»

Для цієї родини було б найбільшим, якщо так можна сказати, заспокоєнням — мати могилу сина, куди можна прийти, принести квіти, побути поруч. Оскільки тіла Івана досі немає, мама чи не щодень ходить до Алеї Слави, пильнує там квітник, доглядає за кожною рослиною.

Батьки відвідують абсолютно всі заходи пам’яті. Меморіальні дошки Івану Макару вже відкриті у Старосамбірській школі №2, де він колись навчався, та у Стрілківському ліцеї, де сіяв мудрість у голови дітей, та на будівлі старостату у Торчиновичах.

Іван Макар був величним у всьому. Він виявився максимально відповідальним українцем. Так само, як він дбайливо господарював удома на своєму подвір’ї, так само відповідально і з любов’ю працював у школі, і так само чітко усвідомлював свій обов’язок перед державою. Коли в останній день мама, тримаючи його за руки, крізь сльози благала: «Іване, куди ж ти їдеш? У тебе ж молода дружина, у тебе малесенькі діти!», він подивився на неї своїм спокійним, мудрим поглядом історика і відповів те, що стало його заповітом: «Тому і їду, що в мене малесенькі діти. Хочу, щоб вони жили в успішній державі».

Іван Макар зробив усе, щоб ця держава вистояла. Тепер обов’язок живих — зробити її такою, про яку він мріяв, і ніколи не забути ціну нашого сьогоднішнього дня.

Люба КІПОРЕНКО. Марія КУЗЬМИН.