26 Червня, 2022

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

росіяни бомбили Баштанку, а 12-річний Сашко співав Гімн України

Поширити

Люба КІПОРЕНКО

Пані Наталія та її 12-річний син Сашко з Баштанки, що на Миколаївщині,  напередодні свого від’їзду завітали до нашої редакції. Попросили їх не фотографувати та не вказувати прізвище. Адже наразі це ще не є безпечно. Але пані Наталія впевнена, що історію потрібно писати зі слів очевидців. Тож сьогодні розповідаємо про те, що відбувалось у Баштанці від 24 лютого.

Війна не стала несподіванкою, але всі відмовлялись вірити, що це насправді

«24 лютого зранку мені зателефонувала молодша сестра, вона журналістка,  і повідомила, що почалась війна. Не можу сказати, що це було несподіванкою. Всі розуміли, що це, швидше за все, відбудеться. Але вірити не хотілося. Моєму старшому синові дзвонив його друг, студент, у той час був у Миколаєві. Він сказав, що Миколаїв уже бомблять. По-справжньому. І це дуже страшно» – згадує ранок того дня пані Наталія.

Кожен цей день переживав по-своєму. На роботу  ніхто не пішов. До 27 лютого у Баштанці було тихо.

Навчились швидко одягатись та ховатися у сховище

«27 лютого зранку ми почули вибухи. Розуміли, що це не в самому місті. На цей час ми вже спали одягнені. Взуття було приготовлене біля дверей, там була й тривожна валізка, зібрані документи, ліки. У нас приватний будинок, то ж в літній кухні та сараї ми вже поставили питну воду, продукти тривалого зберігання, теплі речі.

Вибухи ставали сильніші. Ми почали спати по черзі. Старший син спав вдень, а ми з молодшим слухали вибухи, щоб знати коли треба ховатись. А вночі навпаки. На той час ми ще не настільки боялися, не повною мірою розуміли все, що може статися», – каже моя співрозмовниця.

У перший день весни на Баштанку пішла колона великої техніки

1 березня після 11 години ранку до жінки зателефонували. Їй сказали, що на Баштанку йде дуже велика колона ворожої техніки й потрібно бігти в укриття. В їхньому будинку нема підвального приміщення. Своєрідне укриття зробили собі у кімнаті. Відсунули від стіни диван, обклали подушками, наскладали гору ковдр, матрац і коли чули  вибухи – ховалися туди, накриваючись чимось зверху. Однак, вирішили, що безпечніше таки бігти в укриття – підвальне приміщення багатоповерхівки.

«Ми вдягнулися й побігли. Добігли до половини. Мені знову дзвонить дитина і каже, що бігти вже пізно. Вони – в місті. Ми були на півдороги. Тож вирішили таки бігти у підвал. Я зателефонувала й попросила, щоб підвал не закривали, поки ми не добіжимо. Тільки за нами закрили двері підвалу – почався обстріл міста. Бій почався у самому центрі. Колона зайшла в Баштанку. Наша тероборона прийняла бій. Це було дуже страшно і шумно. В сховищі були діти. Вони нервували. До батьків лунали різні запитання: Що це? Чи зможуть вони зайти в сховище? Чи в них є автомати? Чи вони зможуть їх застрелити?  Кожна мама намагалась заспокоїти дитину.

Десь близько 4-5 вечора притихло. Ми почали прислухатися, що відбувається на вулиці. Інтернету нема, зв’язку нема. В орків є спеціальна техніка, якою вони глушать зв’язку. На телефоні є всі позначки, але подзвонити нікуди неможливо. Потім з’явився слабкий зв’язок. Ми дізнались, що колона розділилась. Частина поїхала у центр, інша ж – простою вулицею з приватними будинками. На люку танка сидів солдат і просто стріляв, обстрілював приватні будинки. Я не розуміюсь на зброї, не знаю з чого стріляли. Але простріляні були будинки навіть старої забудови, з товстими стінами. Близько 10 години вечора нам сказали, що тероборона відбила місто  і триває зачистка. Нікому не можна було виходити, бо працювали наші військові. Вони зачищали місто, бо багато орків розбіглось по громаді. Сказали зачинити під’їзди, двері. Близько півночі ми піднялися до сестри в квартиру, там залишились ночувати. Спали по черзі. Всю ніч під вікнами чули автоматні черги. 2 дні ми пробули у сестри, потім пішли додому. Після цього нас час до часу обстрілювали смерчі, гради, урагани. У хаті все дрижало“, – зі сльозами на очах пригадує пані Наталя.

Коли були обстріли, 12-річний Сашко співав Гімн України

«Я співав Гімн України. Мені здавалось, що вибухи сильно схожі на початок нашого Гімну. Тоді думав, що треба поспівати. Я ці постріли відбивав своїм співом. Мені було весело. Взагалі, відчуття були різні. То весело, то страшно, то сумно», – пригадує хлопчик.

Таких сильних вибухів, як 13 березня, ще не чули

«Потім прийшло 13 березня. Я зранку ставила чайник, почула як летить літак. Згадала, що у мене є кілька секунд. Голосно погукала хлопців. Почались вибухи. На щастя, не в нашому мікрорайоні. Вибухи були дуже сильні. Такі ми почули вперше. Потім мені подзвонила сестра і сказала, що мікрорайон нашого міста гатять з літаків. Сказала тікати в сховище. Бігти вже небезпечно, але й залишатись в хаті теж небезпечно. Ми на сімейній раді вирішили одноголосно бігти в сховище. Там у нас хоч є шанс врятуватись.

Бомблять. Зі мною два сини. Один менший, а старший – два метри ростом. Я розуміла, що собою їх обох не накрию. Хоча навіть якби накрила, то це б не помогло, якби біля нас впала бомба. Ми лежали на землі, потім вирішили бігти далі. Я вже не могла бігти. Кажу хлопцям «Ідіть, а я наздожену». Але один син взяв мене під одну руку, другий під другу і так потягли  у сховище. Сиділи у сховищі, потім сказали, що треба вивозити дітей, бо місто ще бомбуватимуть. В легковий автомобіль помістилося 7 людей окрім водія. Я віддала їм документи, які у мене були. Молодший дуже плакав. Він не знав, що чекає їх і що буде з нами тут. Бо я залишалась в Баштанці. Потім вдалось виїхати й іншим», – розповідає пані Наталія.

Спогадів про це все у Сашка залишилось менше

«Я пам’ятаю, як мама кричала нам ховатися,  як ми падали на землю. Для мене це все дуже швидко відбувалось. Мені не було страшно. Просто я нічого не міг відчути. Ніби відключився і все робив на автоматі.  Я не знав,  що робити. Потім нам з братом довелось  ще тягнути маму. Вона казала нам іти без неї, але ми без неї не могли», – тримаючи маму за руку, каже Сашко.

Усім, хто бачив війну, бажає позбутися шкідливих воєнних звичок

Сьогодні мої співрозмовники вже ближче додому. Повертатись у рідне місто ще зашвидко, адже періодично його ще обстрілюють. Сашко й Наталія вдячні усім місцевим людям, хто їм допомагав, підтримував, розраджував.

«Підтримка та щирі посмішки місцевих дають нам якусь надію, що цей весь жах закінчиться. Таким людям просто кажемо дякую! Я щиро хочу, щоб ви тут не знали що таке справжня війна. Бо війна по телевізору і війна насправді – це дві дуже різні речі. Бажаю всім, хто пройде через оце все, після війни  навчитися жити, не лякатись звуків вибухів, не лякатись, коли летить вертоліт, швидко позбутись тих поганих звичок спати одягненим, митися за 5 хвилин, одягатись, як в армії, за кілька секунд. Це дуже погані звички. А всім нам разом бажаю, щоб це швидше закінчилося», – завершує нашу розмову Наталія.

Позитивну крапку у цій історії все ж поставив Сашко. Каже, що дуже хоче додому. Бо його там чекають: «Мене вдома чекає киця. Скоро матимемо поповнення, будуть маленькі кошенята…»

Ваш Голос Прикарпаття