«Похилилася калина…»: Старий Самбір провів у вічність Героя Андрія Сабрама

Люба КІПОРЕНКО

Старий Самбір. 21 січня. Сонячний ясний зимовий день. Але день, коли тиша на вулицях міста промовляє голосніше за будь-які слова, а повітря стає гірким від сліз. У місті віддали останню шану своєму земляку, вірному сину України та мужньому прикордоннику — Андрію Сабраму. Йому було лише 37… Вік, коли життя мало б розквітати, коли вдома підростають двоє синів, для яких тато був цілим всесвітом, а поруч — кохана дружина Оксана, з якою мріялося про довге й щасливе майбутнє.

Андрій понад два роки боронив українську землю. Прикордонник 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгена Пікуса (Луганський прикордонний загін-бригада «Помста»). Він служив там, де небезпека дихає у спину, де потрібні залізна витримка та сильний дух. Лише у грудні мав коротку десятиденну відпустку. Ці безцінні дні були сповнені родинного тепла з дружиною Оксаною, сміху синів — Святослава та Данила. Тоді ніхто не міг знати, що це було їхнє останнє спільне сьогодні. Останній раз, коли він обіймав рідних. Ще 14 січня Андрій говорив із дружиною, а вже наступного дня, 15 січня, на Краматорському напрямку в районі населеного пункту Осикове його життя обірвалося через множинні вогнепальні поранення.

Останній шлях Героя до рідного дому був величним і водночас нестерпно болючим. Місто зустріло свого захисника на в’їзді в районі «капе». Упродовж всього міста люди навколішки зустрічали Героя, втирали рясні сльози.

Біля рідного дому отець-декан УГКЦ Михайло Николин у співслужінні духівників деканату та отця Івана Білика (ПЦУ) відслужили парастас. Відтак, під звуки військового оркестру, що розривали зимове повітря, траурна колона рушила центральною вулицею Старого Самбора до храму. Попереду йшли діти міста, тримаючи в руках державні знамена.

Похоронили Героя з усіма військовими почестями на місці поховань борців за Україну. Військові тричі салютували. Дружині Оксані вручили прапор, який тепер став символом вічної пам’яті, берет прикордонника і портрет Андрія. У цих речах — і біль втрати, і безмежна гордість за подвиг чоловіка.

Над свіжою могилою воїна звучали слова отця Михайла Николина, які стали духовним осереддям цього болісного дня: «Щойно ми почули команду нашого військового: “Державний прапор підніміть!”. Це ви, дорогі воїни, піднімаєте червону калину — ту калину, яка похилилася сьогодні у Старому Самборі. Ми з вами заявляємо всім, що ми Україну розвеселимо. Це наше домашнє завдання на завтра, на майбутнє, і це наше з вами гуртування. Щоразу, коли на наших очах здається, що калина гнеться додолу, наше завдання — її піднімати. Наш обов’язок — розвеселити вдів і сиріт, не залишити їх наодинці. Підтримати посивілих батьків, які бачать, як цвіт нашої нації передається землі. Андрій через мої вуста дякує мамі за колискову, дякую дружині за її надійну руку, дякує діткам своїм. Дякує вам, дорогі побратими, і всім, хто в цю останню дорогу провадив його до пристані Царства Небесного».

Схиляємо голови перед мамою Надією, дружиною Оксаною та синами. Ми не маємо права залишити їх наодинці з цим болем. Наше «домашнє завдання» від Андрія — вистояти, підняти похилену калину і зробити все, щоб Україна, за яку він загинув, була вільною та квітучою.