По-особливому лунало «Христос воскрес!» на фронті: нотатки з передвеликодньої поїздки на схід

Люба КІПОРЕНКО

Війна. Для когось це просто факт. Для когось – гірка реальність і щоденна небезпечна робота. Мені довелось побувати там, де є тільки чорне і біле. Там де справжність. Де побувала, з ким зустрілась, що побачила – читайте у репортажі.

Під вечір четверга, 13 квітня, напередодні Великодня, разом з волонтерами заїжджаємо на Харківщину. Куп’янський напрямок. Там нас зустріли земляки, бійці 103 бригади територіальної оборони.

«Ось тут ми живемо. Коли ЗСУ відбили це село, власники будинку втекли в росію разом із москалями. Я, до речі, Володимир. Але можна просто Хатабич», – вийшовши з автомобіля, каже один із тероборонівців.
У дворі злісним гавкотом зустрічає великий красивий чорний ротвейлер. Його хазяїни залишили, коли втікали в росію. Заходимо в дім.
«Давай проведу тобі екскурсію, – каже наш земляк Богдан Тихоцький. – Ось тут ванна кімната. Вода холодна й гаряча. Але потрібно ввімкнути в розетку. Тут кухня. Повний холодильник їжі. Все до ваших послуг. У цій кімнаті спатимете. А тепер ходімо до столу, маємо нині свіженьку зупу», – запрошує Богдан.

Сідаємо за стіл у кімнаті, яка й колись, мабуть, слугувала вітальнею. Несподіваною стала зустріч із Олександром Кордисом зі Стрільбич. Зналися ми лиш заочно, а познайомились наживо аж на краю Харківської області. В дарунок отримала тубус від міни, підписаний воїном. Посидіти надто довго не було змоги, адже Богдан вдосвіта виїжджав на вогневу позицію, Володимир їхав у відпустку, ну а наш шлях ішов далі на Донеччину.

Дорогою ще завітали до знаного на Старосамбірщині Андрія Бербиха з Хирова. Не на довго, адже військові готувались до виїзду. Однак навіть за короткий час спілкування та обійм вдалось відчути оту вдячність землякам за підтримку.
«Подай зброю мені, брате! Зачекай люба, зачекай мати! Хлопці-Едельвейси йдуть з ворога плату брати!» – постійно в голові лунає ця пісня від Kozak System. І це не спроста. Адже їдемо до 10 гірсько-штурмової бригади, яка й зветься «Едельвейс». І саме про них цей хіт війни.
«Слава Україні! Куди прямуєте? Що везете?», – запитують військові на кожному блокпості.
«Героям слава! Ось, веземо воїнам свячені пасочки та ковбаски», – відповідаємо.
«Ааа, паски. Молодці! Щасливої вам дороги!», – перевіривши документи, прощаються військові.

Дорога веде повз зруйновані села, розбиті будинки, господарства, скошені лісосмуги, заміновані поля. З міркувань безпеки не називатиму населений пункт, у який приїхали. Скажу лиш, що це невеличке село на Донеччині. Напрямок Бахмутський. На в’їзді в село – стоять карети швидкої допомоги. Вони чекають на евакуаційні машини, які привозять з поля бою поранених військових. Проїжджаємо ще трішки і ось хата, де живуть славні «Едельвейси». У цій бригаді служить наш земляк з Торганович Андрій Фабін. Саме він нас і зустрів.

«Вітаю. Як доїхали, все спокійно? Ого скільки всього ви привезли. Передайте землякам нашу велику вдячність за таку підтримку й можливість посмакувати домашніми великодніми стравами. А зараз ходіть до обіднього столу», – каже Андрій. На нас уже чекали бутерброди, свіженька гречка з підливою, пляцки, чай та кава. Звуки вибухів на фоні розмови лунали часто.

«Не лякайтесь, це наші вильоти. Все добре, – пояснює Андрій. – Зараз уже трохи стихло. А от кілька днів тому було пекло. Обстріли не припинялись, – чуємо вибух, але дещо іншого характеру, затряслись шиби у вікні. – О, а це приліт. Але далеко», – каже військовий.

Андрій розповів, що вже наступного дня усе свячене повезе хлопцям в окопи. Поміж тим він зачитав побратимам кілька прізвищ. Ці щасливі воїни святкували Великдень вдома, їм дали відпустку. Земляк показав нам свій тимчасовий дім. Ходили тихенько, бо в кімнаті спали військові. «Хлопці тільки з «нуля». Нехай відпочивають, – каже Андрій. – І ви, до речі залишайтесь у нас на ніч. Місця, бачите, достатньо».
«Іншим разом, брате, – каже волонтер Юрій Качалуп, – нас вже чекають в «Карпатській Січі». Мусимо їхати».
У Лиман до «Карпатської Січі» ми приїхали коли сутеніло. У цьому місці я вже вдруге, тож зорієнтуватись, що та де було простіше. Світлою посмішкою та теплими обіймами зустрів «Богатир». Цей воїн – легенда батальйону «Карпатська Січ». Такий позивний йому дали недаремно. Коли йшли бої на Київщині, медик батальйону отримав поранення та впав на землю. І хлопець, заледве 1,6 м. ростом, під постійним вогнем відтягнув свого кремезного побратима у безпечне місце, врятувавши йому життя. Тому й «Богатир». Сьогодні, згадуючи про цей випадок, зізнається, що й сам не розуміє, як він фізично зміг це зробити. Каже, мабуть, адреналін.

У кімнаті «Богатиря» тепло, розпалена буржуйка. Збоку в ящичку мама-киця та семеро малесеньких кошенят. На столі комп’ютер, принтер і великий стос документів. Василь у батальйоні відповідає за харчування.
«Я вважаю, що наші хлопці вартують того, щоб їсти смачну їжу. Тому в мене у меню є і скумбрія, і м’ясо, і салати. Зараз хлопці з «нуля» попросили олів’є. І вони матимуть цей салат. Знаєте, якщо все правильно продумати й організувати, то армійська їжа може бути смачною. Мій робочий день починається о 2 ночі. Я запускаю генератори. Й ми з поварами приступаємо до роботи. Готуємо сніданок та обід. Маємо впоратись до 4 ранку. Тоді наш Андрій вантажить ці величезні термоси з їжею в автомобіль і їде на «нуль», – розповідає Василь.
Андрій же додає, що іноді через обстріли нема можливості під’їхати прямо до хлопців. Тоді доводиться машину ховати й ці термоси носити в руках. Також хлопець доставляє на позиції й чисту воду. До речі, їжу бійцям готують тільки на фільтрованій воді. Василь пояснює це тим, що вода може бути заражена, оскільки довкола багато трупів. Та й отруїти воду навмисне теж дуже легко. Недоброзичливців та місцевих москалів ще є предостатньо, на жаль.
Великодня субота. Ранок. Дружня компанія знайомих і незнайомих, але таких рідних наших воїнів. Невеликий круглий стіл. На столі: паска, шинка, сир.

«Це все свячене. Священник казав, що на війні все по-іншому. Відтак, спожити свячене тут можна й не чекаючи неділі», – каже волонтер Юрій.
Тож у такій атмосфері цього року, в найкращій компанії, по-особливому трепетно для мене лунало оте «Христос воскрес! Воістину воскрес!».
«Сьогодні усе свячене розділимо, й завтра зранку Андрій розвезе на позиції», – каже Богатир.
«Їду в … (військовий назвав населений пункт, але я тут не буду з міркувань безпеки). Там зараз пекло», – каже воїн Русин. Сідають з побратимом Тарасом в автомобіль і вирушають. З Богом!

Ми ж їдемо на Львівщину. Акурат на Великдень, о 5 ранку повернулись додому. Завдяки нашим воїнам, сиділи за великоднім столом з рідними й святкували Воскресіння Христове під мирним небом.