На снарядах «передає вітання» окупантам: історія захисника Сергія Гаврика

Люба КІПОРЕНКО

Що таке ЗСУ? За словами героя цієї публікації, Збройні Сили України – це наш народ, це прості люди, які пішли боронити країну. Збройні Сили – це тисячі імен пересічних громадян. І за кожним іменем стоїть своя героїчна історія. Сьогодні ж розповідаємо вам про Сергія Гаврика зі Старого Самбора. Сергій, як і в 2014, 24 лютого цього року зранку знову пішов у військкомат. Бо Україна потребувала захисту, як ніколи.

24 лютого сім’я Гавриків прокинулась від чийогось гупання в двері. Прийшов побратим. Аби повідомити, що війна. В усій Україні.

«Десь пів 8 зранку я почула, що хтось дуже сильно гримає в двері. Кажу Сергієві, хто ж так рано прийшов… Сергій вийшов, а за дверима був його побратим Євген. Сказав, що війна. Мій чоловік ще так глянув на нього: яка ще війна?.. І ми почули вибухи. Тоді він швидко зібрався і сказав, що мусить йти. Казав: а хто піде, як не ми? Уже пообіді вони поїхали в Самбір, потім – у Яворів. Через кілька днів – на Луганщину», – каже Марія Гаврик, дружина Сергія, з якою спілкуємося у них вдома.

Наступного дня після нашої розмови з Марією мені телефонує невідомий номер. І перша фраза, яку чую в трубці: «смерть ворогам». Одразу зрозуміла, хто телефонує.

«Чув, ти хочеш писати щось про мене. Ну, пиши. Я тобі зараз багато чого розповім», – каже Сергій.

І, справді, говорили довго. Всього й не вмістиш у публікацію. А щось так і залишиться тільки в цій розмові. Сказав що колись, як буде перемога та спокій, напише книжку.

Сергій – артилерист. Служить у 24 бригаді імені Короля Данила. Артилеристів називають богами війни. Однак мій співрозмовник піджартовує, що якби мали зброї, скільки треба – то так, були б справжніми богами.

«Ми нищимо ворога з усіх сил. Але, справді, зброї хотілося б більше. Був випадок, коли на цілий день розтягували всього 12 зарядів. Піхота просить прикрити, а ми толком і не мали чим», – каже воїн.

У його пам’яті ще збереглось українське місто Попасна. Саме там тримав оборону. Під Попасною отримав складну контузію.

«30 березня ми знищили одну ворожу групу. А 31 – вони нам віддали… Снаряд розірвався в кількох метрах від мене. Нас було четверо в тому місці. Один побратим загинув, один був поранений, і ми двоє отримали контузію. По всіх законах я би мав загинути. Не знаю, як я вижив. Мабуть, є вищі сили, які вирішили, що я ще потрібен тут і  маю продовжити бій» – пригадує Сергій.

Мого співрозмовника попереду ще чекає особиста боротьба. За здоров’я. За словами дружини, потребуватиме й операції. Але зараз, трохи підтягнувшись після контузії, він знову на війні.

 

«Мій дід і прадід воювали і я буду воювати. Та й рано чи пізно війна закінчиться. Закінчиться нашою перемогою.  Діти питатимуть: тату, а де ти був, коли тривала війна? Так от мої діти (а їх у нього двоє) мене цього не запитають, бо вони бачать, де я. Мій син вважає мене героєм, певним ідеалом і я не хочу спотворити чи зламати той ідеал. Мене дивує, як телефонують знайомі та жаліються, що їм повістку принесли, питають, що їм тепер робити. Та чоловіче, йди і воюй. Нам потрібна допомога. Якщо ворог пройде далі, то по всій Україні будуть Бучі. Нам часто потикають високими зарплатами. Але ж ніхто нікому не боронить теж отак «заробляти». Мені ці гроші не потрібні. Сім’я та життя дорожчі за будь-які зарплати. Це, як ніде, розумієш на фронті», – роздумує захисник.

На снарядах «передає вітання» окупантам. Пише: «Привіт від Мольфара зі Старого Самбора». Не почувається героєм. Хоче, аби в його пам’яті стерлись усі жахливі спогади про цю війну. Хоче перемоги. Вірить, що вона буде. Але після неї, каже, почнеться друга війна. Вже тут, у тилу. Вони ж там, на передовій, теж читають новини. І їм болить зловживання, «розтягування» гуманітарної допомоги, ці безкінечні «перегони» автомобілів… Вважає, що за все потрібно буде відповідати. Але це вже буде окрема історія. А зараз в пріоритеті – перемога.

«Є багато запитань, на які ми хочемо отримати відповідь. Їх задаватимемо після перемоги. Щодо тилу, то хочеться подякувати усім волонтерам. Якби не ви, ми б пропали, чесно. А іншим хочу нагадати, що у нас триває війна. Наша спільна війна. Якщо ми тут зі зброєю гонимо ворогів, втрачаємо здоров’я та життя, то ви там маєте забезпечувати надійний тил. Ми ж усі разом маємо боротись. Боротись за Україну. Нема права на байдужість. Нема часу розслаблятись. Битися до перемоги. Кожен на своєму фронті.  Попри все вірю, що Україна – сильна і з Божою поміччю вистоїть і не прогнеться під брудним ворожим чоботом», – каже Сергій.