Витяг з поля бою побратима з пораненням у груди – історія захисника Олександра Селещука

Олександр Селещук з села Чаплі продовжував би воювати. До перемоги. Він був готовий служити Україні поки не поставлять у цій війні остаточну крапку. Та тепер він не може тримати в руках навіть горнятко чаю не те що зброю. 9 березня 2022 року в Попасній на Луганщині він потрапив під обстріл.

“Як би це дивно не звучало, але 24 лютого 2022 року я полегшено зітхнув. Бо то був страшний день не лише для України, а й для нашого одвічного ворога – росії. Держава-загарбник не лише вісім років прагне нас завоювати, а цілих три століття. росія хотіла зробити собі цей день щасливим і за три дні поневолити Україну, натомість підписала собі вирок. Так, дорогою ціною для нас, дуже дорогою. Я це знаю, я бачив, не забуду, не пробачу”, – розповідає 53-річний чоловік. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр Селещук у перший же день з’явився до військкомату. Як кажуть, знав ворога в лице. Служив у війську й у 2014-16 роках.

“У складі 15 батальйону 58 бригади я пройшов багато гарячих точок на Донбасі, зокрема Авдіївку, Красногорівку. Я знав апетити ворога, тому й розумів, що без великої війни не обійтися. Я бачив, що творилося в АТО і мав за обов’язок не допустити ворога сюди. Про те, що почалася війна почув по телевізору, зволікати не було часу – зібрався і пішов”, – продовжує.

Скерували воїна до 24 бригади ім. Короля Данила. За три дні усіх добровольців відправили на Луганщину, у місто Попасна.

“Я був командиром відділу. Про адекватне командування говорити було важко. Нас було мало, а вони лізли, як таракани. Були сильні і постійні обстріли. Вони пускали 50 снарядів, а ми один. Вони йшли, як на парад, який для них мав настати за три дні. Ми мали умовно стримати чи затримати обкурених чи п’яних орків. Ми це робили. Ми керувалися любов’ю до України і відповідальністю перед своїм народом. Є момент, ми тут і робимо, що можемо. А зробити могли, самі розумієте, дуже мало, як на той бій і дуже багато, як на хід історії загалом. З нашого батальйону лишилося живими тільки 5 людей”, – розповідає Олександр.

Коли Олександр був на позиціях почався чи то артилерійський, чи танковий обстріл, каже, що то було пекло на землі. 

“Там не було часу думати, вів себе, як відчував. Біля мене впав побратим Віталій. Я не знав, що зі мною, але бачив, що його ще можна врятувати. Я тягнув його з поля бою з усіх сил. Коли обстріли стихли за нами приїхав евакуатор. У Віталія була дирка в грудях, у мене 34 дирки на кітелі. На руці і плечах не було живого місця. Я думав, що руку обріжуть. Першу допомогу надавала медсестра “Жасмин”. Рука в мене є. Віталій теж вижив. Ми тепер з ним спілкуємося”, – продовжує розповідь Олександр Селещук.

Сьогодні Олександр, коли йде в люди, забинтовує руку. А від руки лишилося лише маленька частинка кістки. Він уже переніс 4 операції. Йому потрібна реабілітація. Але захисник вважає, що йому на війні дуже пощастило і наразі є хлопці, яким потрібне серйозніше лікування, тому не займає місць у лікарнях, розмасажовує руку іншою сам.

“Я був здоровий, як дуб. Я і зараз не нарікаю. Якби рука функціонувала, я би знову пішов на фронт. Війна – це горе і біда. Але як би важко не було, я вірю і завжди вірив, що мусимо виграти цю війну”, – переконаний мій співрозмовник.

“Ірві” – такий позивний обрав собі від перших складів імені дочки та дружини Ірини та Віри – наразі може допомагати трохи по господарству – покормити курей чи порося та сподівається, якщо вдасться трохи “підрихтувати руку”, вирівняти палець, то можна піти працювати охоронцем. У травні оформив пенсію і незмінно вірить в перемогу. 

Нещодавно Олександра Селещука нагородили медаллю “Захиснику Вітчизни”, яку вручив Роман Казан, начальник Старосамбірськогоо ТЦК та СП.

Спілкуючись з відважним захисником України, вчергове переконуюся, що війна змінила історії тисяч життєвих сценаріїв українців, але не змінила їх прагнення – жити у вільній державі.

Публікацію виготовлено за підтримки

ГО «Інститут Масової Інформації» та

Міністерства закордонних справ Королівства Нідерланди.