“Пообіцяв татові прогнати ворога”: про вільну родину Топоровичів з Волі

Марія КУЗЬМИН

Міцна родина – міцна держава. І хай цей афоризм, прислів’я чи гасло усім відоме, та в ньому незаперечна істина. А якщо мова йде про Україну, то ми б доповнили ще: патріотичні родини – непереможна нація. Так,  бо ж нація складається не з чого іншого, як з таких національних клітин, як сім’я, родина. Цю істину пропонуємо закріпити у час війни на прикладі однієї родини – Топоровичів з села Воля.

Ми записали міркування про повномасштабне вторгнення і те, хто як у родині сприйняв війну, в Лесі Яким, дочки Олексія та Ірини Топоровичів – подружжя вчителів, яке і своїх дітей, і учнів навчало: Бог і Україна – понад усе!

«Ранок у Варшаві 24 лютого 2022 року. Я збиралася до праці, вмикаю телевізор і отримую страшну вістку: росія напала на Україну, атакує ракетами, евакуація з Києва. Я розплакалася… Перша думка- це родина, задзвонила до тата і кажу приїдь до мене, бо війна в Україні, маскалі напали.

Отримую відповідь: “Ні, нікуди не поїду, нехай тільки прийде мені на подвір’я…” Татові вже 85 років, все життя боровся за вільну Україну і тепер не здався.

Зателефонувала до Андрія – син мого брата,  студента УКУ.

Отримую відповідь: “Ні, я нікуди не поїду, я буду тут потрібний”. Зараз він багато допомагає біженцям, людям хворим і старшим.

Дзвоню до Лесі – дочки брата, 16 років.

Отримую відповідь: “Ні, нікуди не поїду, не залишу мами, свого дому, улюбленої киці Ясі”.

Цього ж дня пані Леся зателефонувала також братові  Тарасу. Він був у Польщі своєю автівкою:

«Брате, війна в Україні, приїзджай до мене», – говорила.

«Ні, сестричко, їду в Україну, я там буду потрібний», – рішуче заявив.

Поїхав…

Тарас Топорович, йому 48 років, закінчив історичний факультет Дрогобицького університету. Свій сорокарічний ювілей зустрічав того дня, який став кривавою межею новітньої історії – 20 лютого 2014 року – у тому місці, де починалися криваві розплати над вільними українцями – на київському Майдані.

Зараз Тарас Топорович захищає рідну Україну на Донбасі. Бореться з великим злом, бореться за Вільну Україну, за наше завтра, за спокій у всій Європі та в цілому світі.

“Татові важко було самому, просив Тараса не йти на війну, бо тоді в лютому ще року не минуло, як мама померла, татові було дуже сумно, вони прожили разом 57 років. Але Тарас сказав, що йде, бо не хоче, щоб його діти ще воювали. Пообіцяв татові прогнати проклятого ворога раз і назавжди. Пішов добровільно“, – розповідає Леся.

«Повертайся, брате, з Перемогою!», – бажає йому сестра Леся, яка працює інженеркою в одній з фірм у Варшаві. Тут з початку повномасштабного вторнення разом з українцями та поляками пані Леся активно наближає перемогу – допомагає нашим людям і Україні.

А цю історію пишемо, щоб знати ще одну з причин: чому ми переможемо. Бо маємо патріотичні родини, як Топоровичі з Волі!