26 Червня, 2022

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

Освітяни Старосамбірської громади у час війни вдягають фартушки і стають до шкільної кухні

Поширити

Марія КУЗЬМИН

Цієї весни звичне життя навчальних закладів зовсім інше: замість дитячого галасу на подвір’ї школи сушиться білизна, замість розваг школярів на перервах у сонячні дні відпочивають на лавочках літні пані, замість спілкування учнів між собою тут 4-річна Даринка з Києва гуляє зі своїм чотирилапим другом Раміком. Принаймні так було цього дня, коли я у вівторок у передобідню пору завітала до закладу, який одним з перших став прихистком для вимушено переселених людей.

До цього навчального закладу 15 березня приїхали люди зі Запорізької, Донецької, Київської областей. Зараз їх понад 60. Це ще Даринці дуже пощастило, бо вона наступного дня з родиною повертається додому, у Київ. Адже Київщина вільна від окупантів.

Коридори школи теж по-іншому облаштовані. Батько з сином грають у шахи. Хлопці-старшокласники разом слухають уроки. Мама водить за руку мале дитя.

Прямую до керівниці навчального закладу в кабінет, щоб попросити дозволу поспілкуватися з гостями. На стук у двері ніхто не відповідає, заглядаю до кабінету. Директорка веде урок математики з п’ятикласниками.

Йду спілкуватися з людьми, для яких школа стала тимчасовою домівкою. Багато історій. У когось при розповідях наверталися сльози на очі.

«Я з центральної України, зі Запоріжжя. Знаєте, не буду приховувати, все життя говорила російською. І для нас було до 14 року дві України – західна і східна. Коли нам почали по телевізору показувати вас, якось по краплиночці мінялася свідомість. У школах почали вивчати українську. Мої внуки розмовляють українською. І я стараюся. В нас лише недавно повалили пам’ятник леніну…

Нас дуже добре приймають. І ми розуміємо, що ми вам, як сніг на голову. Мої діти і внуки поїхали до Польщі, а я тут вже більше місяця», – розповідає 68- річна пані Оксана. А в її очах вдячність і щирість.

Для когось відгук про перебування вмістився лише в одне слово «нармальна». Про що думає 47-річна жителька з Донеччини – нам не відомо. Але точно помітно, що її семирічна донечка запам’ятає перебування на бандерівщині як приємний період свого життя. Бо знатиме, що в час, коли її ровесників росіяни вбивали, про неї у Старому Самборі щиро турбувалися, з усією притаманною для нас гостинністю та християнською любов’ю.

Цього дня на обід людям, які втекли від війни, педагоги готували горохову зупу, макарон з гомілкою і салатиком, на десерт яблука, а дітям – желе у патріотичних кольорах. На сніданок подавали вівсянку, молоко з сухим сніданком, гречку з м’ясом та капусту – на вибір.

На вечерю – картопля з підливою, млинці зі сиром або з повидлом. На кухні бачу педагогів, які не мають часу на коментарі.

«У восьми закладах освіти ми розмістили 180 людей. Навчальний процес наших дітей не страждає. Дирекціям шкіл та педагогам висловлюю щиру подяку. Це вони стали невтомними волонтерами, у свій методичний день на шкільній кухні вдягають фартушки. Від 8 ранку до 8 вечора готують і подають. Це директори шкіл, окрім організації навчання, курують і побут вимушено переселених людей. В освітян – свій фронт. У них немає субот і неділь. Разом з владою та місцевими людьми дбають, аби було з чого готувати їжу. Усім тепер додалося клопоту. Але ціль в усіх одна – перемогти. І кожен робить все, що може», – розповідає начальниця гуманітарного відділу Старосамбірської міської ради Ольга Коваль.

Загалом, станом на 13 квітня у Старосамбірській громаді перебувають 2651 людина, яка знайшла прихисток під час війни.


Ваш Голос Прикарпаття