Найстарша і Наймолодший: коротка історія любові і дружби між поколіннями

Цьогоріч Марія Миколаївна Малюк (Геращенко), багаторічна вчителька математики у Топільниці, святкує свій 75 вересень за новим календарем. Її ювілей припадає на велике християнське свято – Різдво Пресвятої Богородиці. Вона народилася не просто «між двома Матками», як казали її батьки, а тепер вже на друге Богородичне свято. 

З часу останнього ювілею чимало змінилося не на краще. Марія Миколаївна втратила чоловіка Івана, який мав тяжку хворобу і не дочекав кілька місяців до їхнього золотого весілля; коронавірус відібрав життя її дорогої сестри Ліди; важко пережила раптову смерть молодшого на 10 років брата Павла; власна недуга прив’язала її до палички. А ще повномасштабна війна затьмарила усю радість. Як свідома громадянка, вона переживає за кожного знайомого і незнайомого українського воїна на фронті, тяжко боліє сумними звістками, переймається долями ураїнців в окупації і поза межами дому. Як от своїми родичами з Вугледара, які, на щастя, живі, хоч і втратили все надбане майно.

А ще переживає за онуків під час кожного ракетного удару по Львову, завжди телефонує в Чорноморськ до рідної сестри, коли росіяни обстрілюють Одещину.

Життя

Попри увесь смуток і біль, це буде історія про життя. Марія Миколаївна уже 2 роки і 9 місяців прабабуся. Для свого наразі єдиного правнука вона – баба. Їхня дружба почалася ще від звістки про надію під серцем, але невпинно почала розвиватися, щойно бабця схилилася над дитячим ліжечком. 

Вперше малий Марко приїхав до прабабці на її іменини у січні, йому лише сповнився один місяць. Відвідини тривали кілька годин, але радості і життя вони додали бабці на кілька днів чи навіть років. Чотиримісячний Марко вже добряче потішав прабабцю. Вона згадувала дитячі забавлянки, які колись були моїми: «Водичко, водичко, вмий Маркусикові личко. Щоб очиці блистіли і бровиці чорніли. Щоб кусався зубок і всміхався роток».

Ми літували у бабусиному домі, разом відзначали свята. І тоді я могла бачити, як зав’язується діалог поколінь і як розростається родинне дерево. 

24 лютого, коли почалася повномасштабна війна, ми приїхали з сином до бабці у Топільницю і жили у її домі пів року. Саме там Марко зробив перші кроки. Наша Марія Миколаївна часто повторює, що цей момент досі в неї перед очима і що він затьмарив усі перші кроки дітей та внуків. 

Правнук додав бабці ентузіазму до роботи. Вона розчистила старі кролятники, прочитала книги з кролівництва і завела білих велетнів, а потім – «зайців». 

Це літо не стало винятком, ми знову провели канікули з нею. Неможливо було слухати, як дитина в квартирі «бабає» і просить їхати в село. Здається, син думає, що це його другий дім. А може, перший?

Марко дуже делікатно ставиться до бабці і її немічних ніг: подасть руку, не змушує гратися на підлозі, повільно йде поряд подивитися на сусідських корів чи напоїти власних песиків. Гармонія у них навіть на городі. Марко не їв деякі овочі до того часу, поки наша Марія Миколаївна не взяла його в город показати, що і як росте. Бабця перфектно вміє бавитися з Марком екскаватором і вантажівкою, вчить його геометричні фігури, рахують разом все що рахується, переглядають старі та нові фотоальбоми, перечитали десятки дитячих книжечок. Найстарша і наймолодший в нашій родині ідеально взаємодіють: бабця вже не поспішає, а правнук ще не спішить. 

(Не)чарівна паличка

Чого лише варті їхні посиденьки на порозі з примітивними діалогами. Правда, сидить лише Марко, бабця стоїть, спершись на паличку. Син особливо пильно слідкує, щоби котрась з бабиних паличок (парадна чи буденна) не випали їй з рук, відразу піднімає і подає. Він сприймає бабину паличку як щось органічне і нормальне, на відміну від усіх нас, бо досі не можемо звикнути, що в бабці слабують ноги. Паличка виручає Марка, коли котрась з машинок заїде під шафу чи диван, тоді її можна швидко дістати. Бабця нею підковує правнучкові ніжки «Кують, кують ковалі», «Кую, кую чобіток», бавиться у «Лізе ґава» і «Лізе рак». Паличка так само допомагає пасти курей, шукати полуницю на городі, тримати дисципліну з кицею і песиками.

Але бабця соромиться цього аксесуару, не хоче опинятися десь поміж людьми, ловити співчутливі погляди своїх учнів чи знайомих. Навіть фото не хоче робити з нею. Але хіба варто соромитися фізичної недуги у будь-якому віці, тим паче у 75 років? Тим паче, коли правнук так облюбував паличку, що шукає будь-який патик під боком, аби копіювати бабу і при цьому казати: «Йдеее, йдеее!».

Марко переконаний, що бабця належить лише йому. У якійсь мірі це правда, бо він єдиний правнук. Вони навіть створили собі певні ритуали і традиції. Наприклад, бабця дивиться телевізор, а Марко має його увімкнути і вимкнути, покласти на місце пульт. Вранці вони міряють один одному тиск, годують кроликів, потім ходять до сусідів оглянути багату господарку. Чи є секрет такої взаємодії і розуміння? Напевно, це сила родинного дерева, коли найстарша гілка дбає про наймолодшу, віддаючи їй всі свої соки для життя. Коли бабця переживає вчетверте дитинство разом зі своїм четвертим коліном, коли розуміє, кому передасть у спадок Життя. 

У 75 день народження нашої бабусі ми зичимо берегти повсякчас своє добре серце, мати завжди ясні думки і світлі помисли, навколо – рідних людей та щирі усмішки. Нехай жодні фізичні немочі не впливають на силу духу і жагу до життя. Бажаємо якнайдовше бути окрасою і центром великої родини. Давати мудрі та слушні поради дітям, онукам, забавляти правнука і тішитися своєю маленькою господаркою. Обов’язково дочекатися перемоги України, а разом з нею – усіх своїх учнів, знайомих живими й неушкодженими з війни. 

Многая літа! Бажано до 100 і більше!

Ірина Малюк