26 Червня, 2022

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

“Ла-ла-ла, бий москаля!”: історія однієї втечі з окупованої Херсонщини

Поширити

Люба КІПОРЕНКО

Володимир та Світлана зі своїм 4-річним сином Васильком та їхнім другом Михайлом сьогодні проживають у Старому Самборі. Через війну їм довелось змінити свої рідні південні рівнини Голої Пристані, що на Херсонщині,  на прикарпатські бескиди Старосамбірщини. У цій публікації розповімо вам їхню історію війни.

У день нашого інтерв’ю була чудова погода, тож вирішили прогулятись до лісу. Зустрілись у центрі Старого Самбора й вирушили до знаної місцевої локації – Рубань.

“Я живу біля моря, але мене постійно тягнуло в Карпати. Мені дуже подобаються карпатські ліси, гори, повітря. Гарно тут у вас“, – каже Світлана.

Світлана, Володимир та Василько проживають у Голій Пристані, а Михайло – у сусідньому селі Нова Збурівка. Це Херсонщина. Нині ці населені пункти окуповані. Прізвищ героїв нашого тексту не називаємо, оскільки їхні родичі перебувають в окупації. 

           Отак і прийшла велика війна

“У трьох кілометрах від нашої хати була військова частина, – пригадує Михайло перші дні війни. – Мама сказала, що треба ховатися в підвал, бо точно щось буде. Я не вірив. А потім почалось. Військову частину обстріляли. Всі побігли у підвал. Це було страшно“.

Світлана каже, що того дня прокинулась о 5 ранку, почула дивні звуки. Схожі на вибухи. Тоді вона ще не розуміла, що відбувається.

“Я включила телевізор, радіо, почала шукати новини в інтернеті. І тільки тоді зрозуміла: почалась війна. Дуже злякалась. Чоловік та син ще спали. Коли всі прокинулись, почали спільно вирішувати, що ж робити. Але, направду, не розуміли, як діяти. Я почала збирати тривожну валізку. Чоловік взагалі не вірив, хотів везти малого в садочок…”, –  розповідає жінка.

Ми присіли на галявині, щоб трохи відпочити. Володимир розповідає про тероборону в Голій Пристані, свою першу розмову з рашистами та захоплення міста.

“Спочатку я в це все не вірив. Потім ми побачили дим над Чорнобаївкою. Пролунав вибух. От тоді я усвідомив, що прийшла війна. Ввечері пішли повномасштабні бойові дії. Почались часті вибухи, горіли їхні колони. Нас вони обходили, бо ми, як своєрідний півострівець на Дніпробузькому лимані й Чорному морі. Поруч з містом почали проходити десь через 2 дні. 26 лютого наш мер зібрав чоловіків. Створили тероборону. Всі хотіли бодай якусь зброю, але її не було. Ми загородили в’їзди в місто. Чергували там, озброївшись палками. Три тижні ворог не заходив. Іноді вони просто блукали, не знали, куди їхати.

Через 4 дні, як ми поставили пост, їхала колона зі Скадовська на Херсон. Вони зупинились біля нашого поста. Повиходили, навели на нас усю зброю. А ми такі стоїмо з палками і думаємо: ну, от і все… Один підійшов і запитав, що оце все таке. Я відповів, що це для того, аби вони не зайшли в місто. Він показав великий палець, типу “клас” і колона поїхала“, – пригадує Володимир.  

Потім, за словами Володимира, орки організували собі штаб на півострові ближче до Очакова. З того часу почали закидувати у населені пункти росгвардію. Де ніхто не чинив опору, війська просто заходили. Там  полювали на так званих диверсантів: атовців, бандерівців. Обшукували двори, спілкувалися з місцевими головами. До слова, очільник Голої Пристані з окупантами не збирався співпрацювати. Мера викрали, його місце перебування невідоме ще й сьогодні. У сусідньому селі голову теж викрали. Росіяни вважали, що він корегує вогонь по їхніх позиціях. Його дуже побили й  відпустили. Михайло розповідає, що після катувань чоловіка було важко впізнати. Викрали й хлопців з ТРО, яких теж катували.

Втеча з Голої Пристані

“Голу Пристань брали штурмом о 4 ранку. Ми вирішили шукати шляхи для виїзду, адже розуміли, що з окупацією будуть репресії…  Після Великодня, 25 квітня, зробили першу спробу виїзду. Доїхали до Борислава, це по правій стороні Дніпра в сторону Кривого Рогу. Не пустили. Сказали, що три дні не будуть нікого випускати. Ми розвернулись і поїхати назад.

Заходили окупанти й до нас. Гаражі, сараї підвали – усе переглядали. Вибірково. До когось добріші заходили, до когось хами. Вважаю, нам відносно пощастило.  А, наприклад, на правому березі, 10 кілометрів від нас через Дніпро, є село Олександрівка. Це ще одна Буча. Там вороги наробили багато лиха. Вбивства, грабежі зґвалтування…”

За словами Володимира, після окупації місцевих чоловіків почали примусово забирати у ворожу армію. 

“Ініціатором виїзду була я. Чесно, ми дуже довго вагались. Бо дім, робота… Але після Бучі я твердо вирішила, що ми виїжджаємо. Не так заради себе, як заради Василька. Найтяжче було перший раз їхати назад, коли не пустили. Пусто було. Просто їдеш і думаєш «знову туди…»  Це дуже боляче не хотіти їхати додому…“, – крізь сльози говорить Світлана.

Через тиждень, зібравшись вдруге, вони таки виїхали. 15 разів їх перевіряли на російських блокпостах. Оглядали все: багажник, бардачок, всі сумки…

В сумці знайшли батарейки. Один другому каже: “О, в тебе такі”. А потім кинули оком на пасажирів авто: “Подаруєте?”

Родина розповідає, що на ворожих блокпостах запитували про “картошку”, пропонували за гроші рити окопи.

“Усе це для нас звучало як дикість. У Вови, до речі, – шрам на спині. То вони чіплялись, що це може бути від осколка. Що він міг бути в АТО… Шукали військові квитки.  Ми казали, що в нас нема. Вони не вірили. Слава Богу, його військовий квиток не знайшли. Світлана взяла його сумку і сказала, що це її“, – розповідає Михайло.

            “Ла-ла-ла, бий москаля!”

Тим часом 4-річний Василько каже мені, що не боїться нищити москалів, називає їх бандитами. А його улюблена пісенька тепер: “Ла-ла-ла, бий москаля!”. 

“Наш Василько на всіх постах кричав на них «бандити», – пригадує мама хлопчика. – Один бойовик питав у Василя, чи є в нього пістолет. А малий відповів, що вдома є.  Той каже, а якби в тебе був пістолет тут, ти б мене застрелив? Василь сказав: “Так!”.  Бойовик же сказав: “Ну і правильно”.  

Світлана також пригадує, що росіяни лякали їх “укропами”, які всіх насильно беруть в ТРО.

“Направду, у них вата в голові”, – розповідає Світлана.

    “Дехто почав їм вино носити, квіти”

Будь-яку колону, яка виїжджає з окупованої території, супроводжують рашисти.

“В певний момент нам сказали їхати і не зупинятись. Ми чули постріли. Це ж вони під прикриттям колони обстрілювали наші позиції, – каже Володимир. – До речі, і серед своїх зрадники теж є. Вони ж, як владу в Голій Пристані свою ставили, то дехто почав їм вино носити, квіти… На 9 травня на парад повиходили. 

Але такі проросійські настрої на Херсонщині, насправді, нечасте явище. Це українська земля, і ми віримо, що ЗСУ її відіб’ють, а ми повернемось до свого дому”, – впевнено говорить чоловік.

Чоловіки стали на військовий облік. Вони не переховуються тут, вони просто не хочуть жити під владою окупантів.

На час публікування цього матеріалу нам стало відомо, що Володимир уже служить в лавах Збройних Сил України.

Ваш Голос Прикарпаття