Його зброєю було Слово: побачив світ двотомник Володимира Пішка

В одну літніх липневих неділь багато людей прямували до Бусовиської школи. Саме тут відбувалася літературна подія: презентація двотомника Володимира Пішка.

Земна стезя людей закінчується, але поезія вічна. Племінниця Оксана Піта, якій за життя Поет довірив своє дітище – занотовані у блокнотах вірші – багато зусиль доклала, щоб вони жили. Долучилися до заходу родина, шанувальники і друзі Володимира Пішка.

Сам захід був глибоким і змістовним. А Поетове Слово надихатиме і виховуватиме теперішні і прийдешні покоління.

Володимир Пішко був неперевершеним майстром слова. У довершеній поезії громадянської, патріотичної та ліричної тематики читача «пробирало до мурашок». Він жив і творив тут, серед нас. Поетичним словом промовляв до нас, до України, до світу. Він був справжнім.
Його боліло сьогодення і він його подавав без прикрас, його зброєю було Слово. Ним боровся дуже вправно.

Серед цитат Володимира Пішка є: «Шукав слова, купався у словах, і кожне випробовував на міцність, бо слово губить свій прадавній фах, коли стоїть не на своєму місці». Пішкові слова були завжди на місці. І він справді у них купався. Навчаючись ще в першому класі, відвідував бібліотеку і просив «грубі книжки», багато читав, виростав енергійним і допитливим, був розумним і непосидючим.

Навчання в школі йому давалось легко. Вже в 10-11 класах Володимир читав історію життя Степана Бандери та багатьох тоді заборонених поетів і письменників, прочитав усю Біблію – Старий і Новий Завіт. Попри те, що насаджувала радянська система, юний Пішко шукав істину, знаходив її і ділився нею.

Закінчив Стрілківську середню школу в 1967 року, а вже шістнадцятирічним вступив до Львівського державного університету ім. Івана Франка, до речі, першим з бойківського села Бусовисько. Шліфував свої вірші, які писав зі шкільних літ, у літературній студії «Франкова кузня». А потім юний Пішко навчив своїх товаришів-земляків пісні «Ой у лузі червона калина».
Влітку 1968 року Володимира відрахували з університету за участь у підпільній студентській організації «Скриня».

Цього ж року Володимир стає студентом вдруге і вступає до Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова на журналістику, де потрапив під посилену увагу «особливого відділу», що працював при кожному виші.

Там Володимир провчився семестр, а на перший іспит не з’явився. Не з’явився і на другий. Одногрупники забили на сполох, рушили в деканат, адже пропав студент. А в деканаті їм з притиском наказали, щоб ніколи більше не вимовляти цього імені, а ще краще – назавжди забути про такого.

Володимира Пішка виключили вдруге з вищого навчального закладу. Це вже потім, майже за два десятки років, він зустрівся зі своєю одногрупницею Галиною Капініс, редакторкою видавництва «Сполом», і все з’ясували. Власне, у цьому видавництві і вийшов двотомник «Макрокосмос Поета» та «Полум’я вервиці». А передмову написала одногрупниця Володимира Пішка. «Його чола торкнувся Бог» – назвала її.

«Володя не міг здобути вищої освіти, а це аж ніяк не позначилося на його потужному інтелектові та непересічному талантові. Він з’явився у літературу відразу з різнобічними глибокими знаннями, міцним духовним стержнем і моральними засадами, що простежуємо з його ранньої творчості. Володя присвятив своє життя Слову. Вірність йому гідно і незрадливо проніс через усе своє строкате життя. Не творити не міг», – йдеться у передмовіГалини Капініс.

Ми, його сучасники, знали і пам’ятаємо його поезію, пригадуємо, як професійно і чуттєво він її декламував присутнім. А нам, журналістам, часто доводилося бути першими слухачами його поезії. Завжди захоплювалися нею. Ми бачили людину, якою вона є, і не розпитували, якою вона була. Але біографія Володимира Пішка особлива. Бо ж у часи радянсько-кагебістської доби він був носієм державності. Де би не був, у ньому була міцна основа українства.

Ми багато спілкувалися зі світлої пам’яті поетом, але такі факти з біографії вперше почули на презентації видань, яку змістовно готувала племінниця Оксана з педагогами Бусовиської школи, місцевими дітьми та місцевим церковним хором УГКЦ. З вуст молоді звучала поезія. Лунали й пісні на слова Володимира Пішка, музику до них написав його творчий друг Михайло Щербан. Він разом з Миколою Криницьким та Галиною Мрочко чуттєво виконували пісні. А педагогиня-словесниця Марія Гриб зачитала власний вірш, присвячений Поету.

Загалом, ця літературна подія залишила теплі спогади і дозволила ще глибше розуміти унікальність цієї непересічнної особистості нашого краю, з якою мали щастя багато спілкуватися.

Пригощаємо вас поетовим словом

А ми живем у щасті чи в біді –
Дорослими розумними синами.
Та раптом звістка:
Вже немає мами.
Уже немає мами! Хто ж тепер
Мене закличе на подвір’я босе?
І хто ж моє життя срібноволосе
Зуміє зрозуміти без химер.
Хто скаже: «Синку, може ти голодний?»
Кому скажу: Та ні, нема біди».
Уже немає мами, аж сьогодні
Відчувся я, що вже не молодий.
Аж там, побіля цвинтарної брами,
Куди ідуть старі і молоді.
Ми розумієм – вже немає мами.
Дорослими стаємо аж тоді.

*****

Появилося сонечко чисте із – за гори,
Появилось, як доказ, що світ побудований правильно.
І від дотику сонця знову в мені горить
Необдумана святість моя і моя неправедність.
Я од ранку боюся, що день мене обмине.
Що наткнувшись на когось, я запитаю: хто це.
І в останнім промінчику сонце мене зімне
І красивим промінчиком скаже: Володю, сон це.

*****

Відречення потрійне Бог прощав.
На те він – Бог, у нього більше прав.
Якщо від Батьківщини ти відрікся,
Це означає – ти її не мав.
Прийшовши в світ в невизначений час,
Страждаючи від болю і образ,
Став образом відбився в плащаниці.
А що залишиться у часі після нас?
Він долю бачив, добре знав її,
Що буде хрест і будуть нагаї.
Він виростив, чужі обмивши ноги,
А ми не завжди миємо свої.

*****

Чи ти побачиш їх у їх біді,
Де свічка їхня гасне у каплиці.
Вони такі красиві, молоді,
Незаміжні, але уже вдовиці.
Подумав я, що то якесь пташа
Мене збудило нині з позаранку.
А то дівоча квилила душа,
Кричала: мій Іванку, мій Степанку.
Чи ти відчуєш той стражденний біль
Дівчат, які збирались вийти заміж,
Дівча, що готувались до весіль,
Дівчат, що повінчалися сльозами.
А скільки їх, дівчат оцих, кричать?
Як зважити ціну отого кроку?
Війна лягла на душу, як печать,
Капличку збудувавши невелику.
Красиві вдови – золоте руно-
Тремтять в собі, як поле не засіяне,
Які терновий одягли вінок,
Не дочекавшись гарного, весільного.
Вони під град попали при грозі.
Така їм доля випала причинна.
То не пташа, то квилить у сльозі
Від когось ненароджена дитина.