Історія сім’ї Фелюк із Херсона: Володимир служить у ЗСУ, а його дружина Олеся допомагає армії

Люба КІПОРЕНКО

Сьогодні – 155 день повномасштабної російсько-української війни. Для кожного з нас, українців, життя розділилося на до і після. У кожного – свої емоції, свій біль та своя історія. Аби краще розуміти хід цього історичного моменту ми часто спілкуємося з людьми, до яких війна була дуже близько. Мова йде про тих, хто був змушений покинути рідні домівки через росію. Цими днями поспілкувалися з Олесею Фелюк, яка приїхала на Старосамбірщину з Херсона у перший день великої війни.

До 24 лютого молода сім’я Фелюків жила звичним щасливим життям у Херсоні. Володимир – моряк. А якщо точніше – судновий інженер-механік. Готувався до чергового рейсу. Відпливати мав 16 березня. Олеся – медик. Спершу працювала лаборанкою, потім перепрофілювалась на подолога. 9-річна Марника ходила до Херсонської школи, сумлінно навчалась. А 3-річна Яринка тільки почала пізнавала цей прекрасний світ, відвідувала місцевий садочок.

24 лютого о 6 ранку сім’я втекла з Херсона

«24 лютого ми прокинулись о 5 ранку від дзвінка батьків. Вони проживають ближче до Генічеська. Сказали, що у них небо горить і земля трясеться. Відтак, і ми почули вибухи. Відчули як дрижать вікна. Це був вибух на військовій частині у Чорнобаївці. Зірвались, почали обдзвонювати всіх, кого знаємо. В паніці збирали речі. Нашвидкуруч позбирали документи, «заскочили» у весняний одяг та взуття й поїхали. На вулиці було багато людей:  хтось збирався тікати, метушився, хтось плакав, а хтось просто стояв у якомусь ступорі і не розумів, що робити, куди бігти…», – пригадує перші години війни Олеся.

Жінка зізнається, що й сама зовсім не знала, що брати, що робити й куди тікати. У них була одна мета – швидко виїхати. А куди їхати – ніхто й не розумів. Коли сіли в автомобіль, то трохи заспокоїлись, адже втекли із квартири, яка дрижить. Радіють, що мали трохи пального, бо заправитись у той час було нереально.

«Мам, пообіцяй мені, що не буде війни»

Коли сім’я заїхала в Миколаївську область – здивувалась відносному спокою. Люди просто дивились новини по телевізору. Спостерігали за цим, наче за якоюсь казкою.

«Я забігла на заправку з переляканими очима. Чоловік на нервах вставив у машину пістолет від дизеля, а у нас бензин… Люди не розуміли, що відбувається з нами й тоді запитали: «Ви що з Херсона?». Я відповіла, що так. А вони питали, чи правда це все, що в новинах показують. Ми сказали, що правда…», – пригадує моя співрозмовниця свою першу зупинку.

Російські війська зайшли в Херсон в обід 24 лютого. Сім’я Фелюків покинула місто о 6 ранку.

«23 лютого моя старша донька прийшла зі школи і розказала про те, що їх водили в підвал. Каже: “Мамо, я так боюсь! А не буде війни?»  Мене насторожило, що їх водили в підвал. Але доньці пояснила, що в країна все ж триває війна і, мабуть, це такі навчання, щоб діти не боялись, аби розуміли, як себе поводити. І тоді Маринка сказала: «Мам, пообіцяй мені, що не буде війни». Я заспокоїла її тоді й сказала, що не буде. А коли ми втікали з Херсона, вона це згадала: «Мамо, я ж тобі казала, що буде війна».

Зараз наші діти чекають на перемогу. Маринка і Яринка добре знають що таке путін, вони співають на весь голос патріотичні пісні», – каже жінка.

Чоловіки, які виїжджали, хотіли повертатись захищати свій дім, але вже у лавах ЗСУ

«Ми як їхали, то траплялись такі зустрічні машини, наче з провокаторами. З них кричали у слід тим, хто втікав, різні фрази типу «куди ви їдете», «ви не мужики», «ану, обороняйтесь»…  На щастя, гострих конфліктів не було.  Потім ми потрапили на таку дорогу, де п’ять смуг. Аварії, люди притирали машини, відбивали дзеркала. Але ніхто не скандалив. Бо усі були в однакових умовах. Усі втікали від війни. Назустріч ішла військова техніка. Було не по собі. Очі весь час дивляться в небо, чи нічого не летить, не горить.

Зупинилися в Калуші. А за нами ще їхали інші чоловіки. То вони не пішли шукати житло, а одразу пішли до військкомату. Вони хотіли повернутись боронити свої домівки, але вже у лавах Збройних Сил України. Ми ж поїхали далі.  Врешті приїхали у Передільницю, там живуть чоловікові родичі. Наступного дня Володя пішов у військкомат, став на облік. Через тиждень його викликали з речами і забрали у одну зі Самбірських військових частин. Ми вирішили переїхати кудись ближче. Через знайомих вдалось знайти житло у Старому Самборі.

Знаєте, мій чоловік моряк, мав іти в рейс 16 березня. Та я, мабуть, рада, що все склалось саме так. Не знаю, як була би без нього у цій ситуації. Швидше всього – ми з дітьми поїхали б до батьків і залишились на окупованій території», – розмірковує Олеся.

ЗСУ вже близько. Херсонщина буде звільнена від окупантів

Олесі вдається спілкуватися з батьками, які живуть на окупованій території. Із розповідей батька виглядає так, що наші скоро виб’ють окупантів з Херсонщини. Також активно працює й партизанський рух.

«Тато на власні очі бачив два наші літаки, які пройшли так низько, що можна було резгледіти пілотів. Батько так зрадів тим літакам, що годі було й описати ці емоції. Наші акуратно зайшли, зробили свою справу і полетіли назад. Також – на власні очі бачив, як над Каховкою збили ворожий літак. Тож зрушення є. Наші залітають далеко і це тішить. Чим більше буде зброї – тим ближче перемога.

Також працюють і партизани. Вони дуже обережно роблять свою справу. А окупанти їх страшенно бояться. Наші ж чекають на ЗСУ і будуть далі спільно наближати перемогу», – розповідає жінка.

Поки чоловік служить у Збройних Силах України, жінка займається волонтерством

У Старому Самборі проживає  й родич чоловіка моєї співрозмовниці Володимир. Спільно й займаються волонтерством – допомагають ЗСУ.

«У нас була створена волонтерська організація «Кулінарна сотня Херсонщини». Тепер її учасники – по всьому світу. Однак тримаємо зв’язок й допомагаємо нашим захисникам. Власними силами ми купили два автомобілі. Один уже служить на Миколаївському напрямку, інший знаходиться у Старому Самборі, його підремонтуємо і теж поїде на передову. Окрім того, відправляли чимало різного військового добра: рації, тепловізори, тощо. От сьогодні ще дозбируємо кошти на снайперку. Ще треба 11 тисяч. Будемо вдячні, якщо хтось долучиться до збірки.

Переважно, до нас звертаються знайомі, які на передовій, і ми їм намагаємось максимально усе дістати й відправити якнайшвидше», – розповідає Олеся.

Якщо ж ви бажаєте долучитись до збору коштів, подаємо реквізити:

Приват банк 4149 4993 1020 3904 Мірошниченко Алла.