Під обстрілами біг рятувати поранених односельчан: історія подружжя Шевчуків з Київщини

Люба КІПОРЕНКО

Історію цієї війни ми можемо писати зі слів очевидців. Аби краще все зрозуміти й відчути часто спілкуємось із вимушено переселеними людьми, які, втікаючи від війни, опинилися на Старосамбірщні. Сьогодні розкажемо вам історію подружжя Шевчуків і з Київщини. Валентина та Василь приїхали до нас із села Вабля Бородянського району. Це село – невеличке, там проживає всього 250 людей.  Половина з них – переселенці з Чорнобильського краю. Власне, як і герої цієї публікації.

З Василем та Валентиною спілкуємось, гуляючи центром Старого Самбора. На пам’ять робимо світлини біля  Бандери, фотографуємось біля сакур та в інших цікавих локаціях середмістя. Присівши на лавочку біля майбутнього фонтана, прошу пригадати день 24 лютого.

«Я встав зранку. Включив радіо. Там сказали, що війна. Всеодно збирався на роботу. Війна війною, а на роботу треба йти. Я ж медик, працюю фельдшером. У нас не було цих тривожних валізок. Ми цього просто не готували. Але, не доїжджаючи до роботи, зайшов у аптеку. Набрав ліків. Пів дня побув на роботі та й поїхав додому. Вже були черги на заправках. Неможливо було заправитись», – пригадує пан Василь.

«Знаєте, першого дня, 24 лютого,  ми ще думали, що це все якось просто так. Ми, як і більшість у селі, не вірили, що це буде надовго і так страшно. Думали день, ну два і все закінчиться. Першу ніч переночували в хаті. А вже 25 числа почались обстріли. Чули вистріли, чули танки», – додає пані Валентина.

 Того дня пані Валентина з донькою вже пішли жити у погріб. Пан Василь зі своїм братом та сином залишались в хаті. Чому розділились? Кажуть, якби «прилетіло» – щоб було кому відкопувати. На третій день зникло світло. Шевчуки встигли запастись водою. Набрали 400 літрів технічної та 600 – питної. У своєму селі подружжя прожило 10 днів повномасштабної війни. Як зізнався нам пан Василь, виїхали б одразу на 2-3 день, коли почались обстріли та ворожі колони їхали повз село. Але не мали транспорту.

Як би тяжко та страшно не було, пан Василь завжди намагався підняти настрій односельчанам.

«Я завжди веселий. Виходив і казав: Слава Україні! Одні сусіди відповідали: Героям Слава. Інші дивились на мене скоса. Не знаю чому.

Спершу на них казали росіяни. Тепер рашисти. А я і тоді, і зараз називаю їх тарганами. Коли бачив, шо наші їх обстрілюють, кажу «о, тарганів дихлофосом травлять». Ну, такий гумор у мене. Чесно, люди в селі по-різному сприймали», – каже пан Шевчук.  

У домі Шевчуків є стара іконка. Вона, за словами пана Василя, двічі зберегла його діда в війну. До неї молились мої співрозмовники й тепер.

«Ми з чоловіком постійно молились до цієї ікони, щоб Бог врятував наше село і нас. Сусідка дивувалась, питала, чому я за село молюсь. А я відповідала, що молюсь за всіх, аби Бог спас усіх нас», – пригадує пані Валентина.

Під обстрілами – забивали вікна у хаті, під обстрілами пан Василь біг, аби надати медичну допомогу першим пораненим.  

«Останні два дні було страшно. Я виходив тільки щоб нагодувати дружину. Наша хата, Слава Богу, ціла. Тільки вікна вибиті. Під обстрілами й вікна забивали. Я тоді не думав прилетить осколок, чи ні. Моя ціль була  забити вікна, бо дощ і холодно. Я палив групку в котлі тільки вночі. Сказали не палити. Якщо палитимемо групки вдень – ці хати казали обстріляють. І я з пів 8 вечора до 2 ночі палив у хаті. З 2 до 4 наче спав. О 5 вставав їсти варити. І ще старався на пів години хоча б забрати дружину з донькою в хату, щоб вони зігрілись.

Унаслідок обстрілів у нас був загиблий, були й ранені. І мене, як медпрацівника, попросили надати допомогу. Коли вже темніло сказав дружині, що йду до поранених і пішов. Я біжу – а вони стрілять… А я біжу і молюсь Богу, аби спас. І спас. І слава Йому!“, – розповідає пан Шевчук.

Василь хвилювався за дружину й дітей, тому як тільки трапилась нагода – виїхали. Без жодних речей. Без документів.

«Ми думали, що виїжджаємо в сусіднє село. Але ні, поїхали далі. Я їхав в одній машині з сином, а жінка з донькою – в іншій. Так вийшло, що вони їхали перші. Одна з машин повернули наліво, а ми – направо.  Там зліва стояли рашисти. Я молив Бога, щоб дружина була не в цій машині.  Потім ми трохи зупинились аби відпочити та дізнатись де є коридори. Коли побачив, що дружина і донька вийшли з машини – я вперше заплакав… Виїхали в Житомирську область. Були там 10 днів. Але теж літали літаки і ми вирішили їхати далі. Але куди далі – не знали. І я задзвонив до свого однокурсника Геннадія Борисенка. Так ми опинились у Старому Самборі. Поселились спершу в школі, завдяки директорі Галині Йосипівні усе там дуже гарно облаштовано.  17 березня ми приїхали. Це була п’ятниця.  А в неділю ми пішли до церкви. Я довго молив Бога, щоб підказав у яку церкву ходити. Молився, їздив по монастирях.  В церкву мене тягнуло, але іти туди я не міг. У нас переважно церкви  московського патріархату. У нашому селі – київський. Але я всерівно чомусь не міг.  А тут, у Старому Самборі, мені в церкві одразу сподобалось. У вашій церкві я знайшов Бога, знайшов себе», – зізнається пан Василь.

«А коли ми йшли з храму, одна жіночка запропонувала поселитись у неї вдома. Ми погодились. Це була Анастасія Іванівна Мисів. Дякувати Богу, ми у неї були близько місця. Коли обстріляли Львів, до неї повернулись діти. Тоді вона знайшла нам нове житло. Ми поселилися у Миколи Кішика. Це люди з великої  літери. Справді. Тут дуже щирі, співчутливі люди. Дуже добрі, гостинні та приємні, ввічливі», – продовжує пані Валентина.

Брат пана Василя так і не виїхав зі села. Зв’язку з ним практично не було. Кілька разів – телефонував до пана Василя, аби попрощатись.  «Хата світиться, вікна випадають, усе ходуном. Я, напевно, не виживу», – казав телефоном.

«Коли я дізнався, що село звільнили і  мій брат живий,  я знову заплакав, – пригадує мій співрозмовник.  – Брат розказував, що орки заходили в хату. Двоє – в хату, а ще двоє були на вулиці. Він вийшов. Такий зарослий, бородатий. Йому 63, а виглядає на всі 80. Розпитували за мою сім’ю. Значить, хтось розказав. Добре що ми виїхали. Тоді попросили його паспорт. Подивились. І брат почав говорити, що ось недавно батько помер. А в холодильнику м’ясо протухло, воно смерділо. Так вони думали, що то батько там… І не наважились зайти в хату. І коли вони виходили, то брат ще й казав їм «хлопці, дайте закурити». А вони кажуть «дєд, отцепись от нас». Та й пішли…».

Весь час під час розмови у пана Василя була посмішка на обличчі. Він каже, що це його зброя.  Також, казав, коли приїде додому, перше, що зробить – поцілує рідну землю. Сьогодні подружжя Шевчуків уже вдома. Коли побачили, що там натворили російські війська – посмішка зникла з обличчя.

«Те, що вони натворили – це жах. Чесно, волосся дибом стає. І я вже не можу посміхатись, як раніше. Знаєте, вони ж як відходили, то сказали якщо повернуться, то вб’ють усіх. Щиро вірю, що цього не трапиться і вони сюди вже не повернуться ніколи. Усім нам бажаю перемоги», – сказав у телефонній розмові пан Василь.