У Мшанці місцева вчителька допомагає малим переселенцям адаптуватися на Бойківщині

Люба КІПОРЕНКО

24 лютого життя кожного українця поділилося на «до» та «після». Нові виклики отримали усі. Кожен із нас досі вчиться жити в режимі війни. Бо ж у країні, яка гідно приймає бій, – усі стають до строю на своєму фронті. І поки наші мужні воїни стримують московську орду на південно-східних рубежах, ми тут, в тилу, маємо свої фронти. Зокрема, серед важливого – допомога та підтримка тих, хто через бойові дії був змушений втікати зі своїх домівок. Багато вимушених переселенців опинилися у нас на Старосамбірщині. Серед них – діти. Сьогодні розповімо, як підтримують таких діток у нашому бойківському селі Мшанець.

Надія Яворська – місцева вчителька з великим педагогічним досвідом, пенсіонерка. Сьогодні свій час присвячує діточкам, які через війну опинились у Мшанці та сусідніх гірських селах Стрілківської громади.

«Реалізуємо проєкт дитячі точки «Спільно» від ЮНІСЕФ у партнерстві з Українською освітньою платформою. Проводимо уроки неформальної освіти для дітей, які стали вимушеними переселенцями. Залучаємо й місцевих. Різноманітними матеріалами допомагає нам і ВФ «Крок за кроком». До речі, якраз очікуємо на канцтовари від них.
Мета цього проєкту – забезпечити право на освіту в час війни усім діткам. Аби фахово працювати з маленькими переселенцями проходила відповідні навчання.

Я працюю з дітьми, які приїхали до наших сіл із різних регіонів. Краматорськ, Дружківка, Олександрівка, Покровськ, Кривий Ріг, Харківська та Київська області. Вік моїх нових друзів – від 3 до 10 років.
Хочу допомогти їм освоїтись на новому місці, подружитися з місцевими. Словом, бути корисною у цей важкий час війни. Я маю педагогічний досвід. То чому ж його не застосувати у потрібній справі? Маленькі українці сьогодні цього потребують», – розповідає нашому сайту вчителька.

У групі Надії Володимирівни 23 дитини. Наразі на заняття приходять 10-11. Варто зазначити, що це не є класичні уроки. Усі діти, різного віку, займаються в одній групі. Щоразу для своїх учнів учителька придумує різні цікавинки. Розповідає про місцевість, про звичаї, про природу. Перед вербною неділею спільно виготовляли букетики для освячення. Попри це спілкувалися й про історію такого свята та традиції. Згодом малювали писанки, а ще складали художній великодній кошик.

«Діти є діти. Вони хочуть спілкуватись, забавлятись та цікаво проводити свій час. Ми не можемо постійно сидіти у нашому умовному класі. Багато часу проводимо на вулиці, якщо дозволяє погода. От, до прикладу, вивчали місцеві рослинки, розбирали де є правий, а де лівий берег нашої річки Мшанка. Щоразу придумую й різні активні ігри. У вівторок прогулялись до нашої туристичної візитівки – Мшанецьких колиб», – каже Надія Яворська.

У кожної дитини – своя історія. Але усіх об’єднує одне гірке слово війна. І усі мають відчувати нашу любов та привітність. Надія Володимирівна розповіла нам чимало цікавих історій. І про те, як дехто «не панімає» української мови, і про недовіру та першу неприязнь до чужих дорослих. Але усе це пройдено. Здружились і порозумілись.

«Є у нас хлопчик, який не довіряв нікому. Він навіть не міг залишити свій малюнок у класі, коли усі йшли грати футбол на вулицю. Я йому пояснила, що з малюнком у руках йому буде незручно бігати і запитала, чи він мені довіряє. Він відповів, що так і віддав мені свій малюнок. Я зберігала його до кінця гри. Потім він великими та щирими очима дивився на мене. Зрозуміла погляд і повернула йому малюнок. Це дуже трепетні моменти. І таких є багато», – зізнається Надія.