Марія КУЗЬМИН
11 років російсько-української війни. Три роки, як росія розпочала повномасштабну агресію. За три дні хотіли взяти Київ, а ми, на подив світу, героїчно боремося за свою державу. Бо маємо відданих синів і дочок, які понад усе люблять Україну.
«Вірю в наше військо! Ми не віддамо Україну. Страх лише ворогу в радість. Слава Україні!», – таку сміливу фразу написала у місцевій Фейсбук-групі молода жінка у перший день повномасштабного вторгнення три роки тому – 24 лютого 2022 року. У той день, коли багатьох людей скував страх, коли у багатьох трусилися руки, коли багато хто пакував валізи, щоб виїжджати за кордон. 34-річна жінка, мама двох діток, не злякалася звуків ракет, що гучно доносилися з Калинова, мала намір боронити Україну. Таким є перший інтуїтивний поклик людини, в грудях якої б’ється синьо-жовте серце.
У цій публікації мова піде про Віру Козак – тендітну, але неймовірно сильну, віддану українській справі жінку, маму двох дітей, яка працює у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки у Старому Самборі.
«Не віддамо Україну!» Що означала ця її фраза у перший день великої війни?
Робити для перемоги те, що у твоїх силах. На той час Віра працювала бібліотекаркою у Старій Солі. Відповідально, творчо, креативно. Попри те, що вона активно впроваджувала нові форми роботи (до прикладу, під час канікул організовувала гурток англійської мови для дітей), вона перетворила бібліотеку на потужний центр волонтерства.
Разом із читачами бібліотеки створила понад десятки маскувальних сіток для захисників України, виготовляла «бандеромед» (вітамінну суміш із сухофруктами, горіхами і медом), відправляла посилки на фронт. Вона запрошувала військових на зустрічі, організовувала плетіння патріотичних браслетів та інших оберегів для бійців. Так працює з 2022 року. Не втомлювалася. Навпаки знаходила нові напрямки роботи.
Коли була потреба – Віра з волонтерами ГО «Сильні, коли разом» вирушала на фронт, допомагаючи доправити придбані чи відремонтовані автомобілі до військових.
Знайшла ще одну важливу нішу для своєї діяльності – створювала патріотичний контент у соціальній мережі TikTok.
«Там багато російського контенту та ворожих наративів, а українське слово теж має звучати. Маємо нести своє, українське», – розповідала якось вона. Своїм прикладом Віра була нашим помічником, своєрідним «свідком медіаграмотності» і показувала, що інформаційний фронт також потребує захисту, і регулярно виходила в ефіри, розповідаючи про українську культуру, підтримку воїнів і волонтерську діяльність.
Такий, здавалося б на перший погляд непомітний напрямок роботи високо оцінювали й військові – інколи дарували їй грошові винагороди за підтримку, які вона без вагань скеровувала на потреби армії.
На питання, що спонукає її до такої активності, Віра відповідала лаконічно, але вичерпно:
«Бо я українка! З козацького роду. Дідусь був в УПА. Зараз не може бути по-іншому: або ти у війську або для війська».
Віра прагнула для України робити ще щось більше. Шукала військові частини, де можна служити. У Старосамбірському ТЦК та СП її документи лежали довгий час. Військові думали, чим може бути корисна жінка, мама двох малолітніх дітей для наближення перемоги.
Тепер вона несе службу у Старому Самборі, бачить себе і в бойових бригадах.
Як спримають твій вибір знаймі? – питаємо.
«Коли мене питають, чи не страшно йти до війська? – відповідаю: Головне, щоб ворог не прийшов сюди», – каже Козачка (таким є її позивний).
До слова, в Україні побільшало жінок, які цікавляться службою в армії. Частка жінок, які долучаються до Сил оборони, збільшилася до 21%. Про це розповіли у Міністерстві оборони України.
Ми розповіли цю історію сьогодні, адже в Україні 25 лютого – День української жінки. Це неофіційне свято, яке започаткували у 2023 році як альтернативу радянському 8 березня, щоб вшанувати силу, незалежність і внесок українок у розвиток суспільства. Дата вибрана на честь дня народження Лесі Українки (25 лютого 1871 року) — видатної поетеси, письменниці та громадської діячки, яка стала символом незламності українського духу.
Ще у цій категорії
«Дуже ціную можливість просто побути з рідними»: історія воїна Сергія Лобарева
“Війна, родина і молитва: шлях Назара Дубницького крізь роки боротьби
Василь Новосельський: від футбольних полів до артилерійських позицій