Люба КІПОРЕНКО
15 січня до нашої редакції завітав гість. Такі гості – завжди бажані для нас. Це був Сергій. Ми домовились про зустріч напередодні, коли його виписали з госпіталя, що на Харківщині, й відпустили додому. Попри те, що Сергій Лобарев родом зі Старого Самбора, ми ще не були знайомі. Йому 28. Воїн 24 королівської бригади, кулеметник. Позивний Лівша.
«Я народився, навчався та проживаю у Старому Самборі. Після школи здобув освіту економіста у нашому Старосамбірському коледжі Львівського університету бізнесу та права. За фахом не працював. Робив на одній з місцевих пилорам», – розказує Сергій.
Військовий зізнається, що добровільно до лав ЗСУ не йшов. Але знав, що коли його призвуть – ховатись не буде. У вересні минулого року, отримавши повістку, став військовослужбовцем 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила. Після навчання, кулеметником відправився на передову.
«Нас дуже добре готували до бойових дій. Хочу сказати велике дякую всім інструкторам за сумлінну та серйозну підготовку. Реально, все стає в нагоді та допомагає ефективно долати окупантів, дає розуміння, як поводитись в тій чи іншій ситуації. Коли ворог перед тобою за 50 метрів – дуже важливо не розгубитись, а працювати як належить. 4 грудня ми з побратимами заїхали у Часів Яр. Я був кулеметником. Згодом став командиром позиції», – пригадує про початок своєї служби герой цієї публікації.
Про воєнні будні Сергій розповідає небагато. Там приємного мало, а про погане говорити не хочеться…
«Війна – це рутинна справа. День за днем – місія одна – вижити й не дати ворогу просуватися вперед. Поранені побратими, втрати – це все завжди йде поруч. Був випадок, коли я вивів побратима з-під мінометного обстрілу. Ми були раді, що все вийшло. Навіть його мама моїй телефонувала, щоб подякувати… Врятував його тоді, але, на жаль, він загинув згодом. Такі моменти дуже болять», – зізнається Сергій.
31 грудня внаслідок штурму противника на вогневу позицію в районі населеного пункту Часів Яр Сергій отримав вогнепальне осколкове сліпе поранення обох передплічь. Так пише у довідці, яку видали нашому земляку. Але лише їм, воїнам, відомо, скільки всього ховається за цими сухими документальними словами.
Чи змінює війна людей? Так. І підтвердження цього ми чуємо чи не від кожного військовослужбовця, з яким спілкуємось.
Так… війна змінює, змінила вона й Сергія.
«Змінились цінності. Змінились пріоритети… Я більше хочу свій вільний час проводити вдома, з рідними. Мені зараз більш цікаво просто сісти за стіл з дідусем Василем, разом поснідати, поговорити. Багато спілкуюся з мамою. Ніколи до цього часу з мамою стільки не говорив, як зараз. Для мене тепер це дуже цінно, мати можливість просто побути разом», – ділиться військовий.
Лівша наголошує на тому, що дуже важливою для них є підтримка з тилу. Будь-яка, навіть просте повідомлення…
«Хочу, щоб люди зрозуміли, що завдяки підтримці тилу, у нас є стимул воювати. Коли тут про нас забудуть, у нас не буде мотивації, у нас нічого не буде. Кожна підтримка, будь-яка, навіть просте повідомлення: «Тримайтеся! Повертайтеся живі!» – це те, що нас тримає на фронті», – каже герой цієї історії.
Сьогодні Сергій Лобарєв не будує жодних планів на «після перемоги». Лікується, у його руках ще осколки. Вважає, що перш за все, важливо здобути перемогу. А потім хоче просто жити.
«Після побаченого на війні, розумію всю цінність простого життя. Я буду насолоджуватись часом із близькими людьми, буду радіти кожному моменту, кожному спокійному дню. Буду просто жити…», – завершує нашу розмову старосамбірянин Сергій Лобарев.
Ще у цій категорії
“Війна, родина і молитва: шлях Назара Дубницького крізь роки боротьби
Василь Новосельський: від футбольних полів до артилерійських позицій
Азовця Назара Білинського нагородили «Золотим хрестом»