«У пам’ять маю лиш ключі від хати, якої вже нема…»: історія Віктора Чігірінова з Донеччини

Люба КІПОРЕНКО

Війна змінила життя українців. Війна зламала плани, долі, життя… Поруч з нами тут, на Старосамбірщині, проживають люди, чиї домівки зруйнувала росія. Люди, які були змушені покинути свою хату, щоб вижити. Серед таких – Віталій Чігірінов зі села Роздолівка, що в Бахмутському районі на Донеччині. Сьогодні чоловік проживає в Хирові.

Випадкова зустріч. Ми розговорились. Вважаємо, що історію Віталія мають знати інші. Це історія про те, як можна втратити дім, але не втратити дух. Як можна не маючи куди повертатись, все ж мріяти повернутись…

Пан Віталій пригадує, що в 2014 році все було зовсім не так, як в 2022. Його село не бомбили. Але неподалік були бої.  

«У Роздолівці проживало близько 700 людей. Дуже гарне село було. В 2014 році в нас стояла 17-ка. Ми вже тоді почали займатись волонтерством.  8 березня до нас приїхали наші військові. Ми гарно їх приймали. Згадався один епізод. До водонапірної вежі приїхали хлопці за водою. Підходять до мене й питають: «А де можна у вас тут друшляк купити?» Запитую у відповідь: «А вам для чого?» Вони хотіли вареників. Оскільки неділя – магазин був закритий. Запитав скільки їх, але вони не мали права казати таку інформацію. Повернувся я додому й кажу жінці: «Степанівна, хлопці вареників хочуть». Вона швиденько по вулиці пробігалсь… Словом, наготували 2500 вареників. Повантажили мені в машину, я повіз на блокпост. Кажу хлопцям: «Ви вареників хотіли…» Ситі були всі.  З того часу ми їм щонеділі щось смачненьке готували: голубці, млинці, вареники, салати…», – пригадує Віталій.

Село мало 4 вулиці. Всюди були розселені наші військові. Місцеві давали їм навіть свої назви, як от батальйон «Ставок», чи «Дубок». Кожна вулиця годувала своїх хлопців.

«Особливо мені запам’ятався випадок, коли хлопці вийшли з нашого магазину і ми привіталися з ними «Слава Ісусу Христу». На сході чути таке привітання… Розумієте. Хлопці плакали.

Наших батьків у 1951 році сталін переселив сюди зі села Лісковатого (тепер Польща). В 1991 році ми звели греко-католицький храм. У нас збережені традиції, колядки, вертепи…», – розповідає чоловік.

На початку повномасштабної війни Віталій відправив свою сім’ю на захід. Сам же ще вирішив не виїжджати.

«В мене стояли евакуаційники. На вулиці я залишився за старшого. Допомагав нашим військовим із розселенням. Потім ворог уже підійшов до села ближче, ніж за кілометр. Були постійні обстріли: з градів, ракет, працювала артилерія. Двічі Бог вберіг мені життя. Як тільки я вийшов зі свого городу, туди прилетіло. Другий раз – я не доїхав 100 метрів до місця прильоту… Виїхав зі села тоді, коли військові казали, що потрібно виїжджати обов’язково.  Хлопці залишались жити в моїй хаті, також залишив їм свого старенького “Жигуля” і два генератори. Чесно, думав, що їду максимум на місяць. Але коли дізнався, що орки риють окопи за моїм городом, зрозумів, що залишаюсь на Львівщині на довше», – каже мій співрозмовник.

Сьогодні Віталій Чігірінов впевнений, що перемога буде. Він повернеться у своє село, як тільки можна буде. І будуватиме там собі дім: «Вірю, що повернуся. Хоча й села немає. У пам’ять маю лиш ключі від хати, якої вже нема. Тут добре, люди хороші. Але хочеться повернутись додому. Швидше б перемога. Все відбудуємо: і домівки, і села, і Соледар…»

Віталій усім бажає набратись терпіння і донатити на ЗСУ. Зізнається, що зі своєї пенсії щомісяця відправляє певну суму на потреби тих військових, які жили в його хаті.