«Це наша Україна і ми тут хочемо жити»: історія багатодітної сім’ї Потоцьких із Донеччини

Люба КІПОРЕНКО

В одному з будинків на Посаді Долішній у Старому Самборі проживає 12 людей з Донеччини. Це все одна родина. Ми поспілкувалися з багатодітною мамою Оленою Потоцькою, дізналися, що у жінки восьмеро дітей, а ще піджартовували, що, можливо, граф Потоцький є їхнім давнім пращуром.

Родина Потоцьких приїхала до Старого Самбора із селища Желанне Ясинуватського району Донецької області. Олена з чоловіком виховують 8 дітей. 24 лютого, у перший день повномасштабної війни, виїхали зі села.

«У мене багато діток. Вони різного віку,  молодшій донечці 3 роки. Це був звичайний день, ми були вдома. Хтось працював за комп’ютером, діти бавились. І тільки у вікно чути:  «бдзинь-бдзинь».

У нас  посеред будинку є кімната, ми там сховалися. Маленька спала собі спокійно під ковдрою. Не було страшних вибухів. У нас полетіли осколки. Коли вийшли на вулицю, на дорозі побачили ямки від снарядів. У когось хату розбило, у когось стінку, у нас – вікна. На цей час моя мама, яка живе в сусідньому будинку, була в мене. Якби вона була вдома, не вижила б.

У цей же день донька переконала, що треба виїжджати.  Ми зібрали речі. Один зі синів був у Дніпропетровській області і ми поїхали туди. Чоловік залишився. Ще два рази діти їздили електричкою додому, забрали деякі речі. Коли розбомбили колію, до нас приїхав і чоловік. На Дніпропетровщині ми прожили близько місяця, купили собі курочок навіть. А потім люди почали виїжджати, магазини позакривались, банки теж. І завдяки волонтерам, яких нам порекомендував брат із Харкова, ми поїхали далі. Курей лишили жіночці, у якої жили», – пригадує початок повномасштабної війни пані Олена.

Тривожні валізки мали ще з 2014 року.

«Бойові дії на Донбасі тривають з 2014. У цей рік 1 липня ми святкували День народження чоловіка в підвалі. Летіли снаряди, а він жартував, що це його так вітають. Діти спали одіті. При найменшому вибуху брали свої сумки і йшли в підвал. Ці тривожні валізки ми мали ще з 2014 року. Важко було, але якось треба було жити, ми й город постійно садили», – розповідає про початок війни на Донбасі жінка.

Кілька днів пробули в Дніпрі. Там не змогли знайти житла. Тож поїхали до Львова.

«У Дніпрі нам запропонували їхати у Львів. І я подумала, що сам Господь посилає нас до Львова. І ми поїхали. Сіли в останній прямий автобус. У Львові волонтер запитав, чи ми зупиняємось назавжди, чи їдемо за кордон. Я відповіла, що з України не виїжджатимемо. Ми народилися тут і тут будемо жити. Зі стадіону нас забрав автобус. Не знали куди їдемо. Зрештою, нас ніде ніхто не чекав: ні друзі, ні рідні. А мені було так спокійно. Ми просто їхали і знали, що Бог скеровує так, як треба», – продовжує моя співрозмовниця.

Привезли Потоцьких у Торгановицький садочок. Згодом сім’я знайшла будинок у Старому Самборі. Там живе й сьогодні.

«Ще до війни мені снилось, що якась жінка показувала хату, водила різними кімнатами… Так от, коли я побачила цей будинок у Старому Самборі, одразу впізнала і кімнату зі сну, і навіть фіранки. Тому й залишились. Хоч тут нема відмінних умов, одна кімната була після пожежі, але нічого. Все можна до ладу довести, було б бажання.

На щастя, дав Бог і роботу. Працюю у магазині. До речі, власниця дуже добра людина. Коли почула, що у мене 8 дітей, більше нічого не розпитувала, одразу взяла на роботу.

Щоб жити – потрібно працювати і вдома. Тож ми посадили тут картоплю, квасолю, помідори, городину різну. Плануємо купити курочок, чоловік хоче ще й кроликів», – розповідає про своє життя у Старому Самборі пані Потоцька.

Жінка знає, що її хата ще стоїть. Там проживають люди, які втікали з Авдіївки. Пані Оля розповіла нам, що селище Красногорівка, у якому жила її свекруха, зрівняне з землею, там немає жодного будинку. Тож каже не вірити, що мирне населення росіяни не рухають.

Старший син пані Олени – військовий. Після 2014 року поступив у Львівську академію сухопутних військ. Сьогодні служить для перемоги. Чоловік зі своїм братом стоять на військовому обліку. Ходив у військкомат і другий син, якому на той момент було всього 17 років.

«Старший син свій шлях обирав довго.  Після 2014 року вирішив, що буде військовим. Заявив, що поступає у Львівську академію Сагайдачного. Ми були трохи здивовані, бо це ж через усю країну їхати. Але відпустили. Сьогодні він служить для нашої перемоги. Так от каже мені: « Мама, ми як туди поїдемо, то все швидко закінчиться…» Він знає, чому так каже. Про його завдання говорити публічно, на жаль, не можна.

Чоловік зі сином та братом пішли у військкомат, стали на облік. Синові ще не було 18, тож йому сказали прийти після повноліття. І він пішов вдруге. Якщо буде потрібно, прийдуть повістки – то будуть захищати Україну. Ніхто від цього не ховається.  Бо це наша Україна і ми хочемо тут жити. Бажаю усім побільше усміхатися, приймати все так, як є. Все буде добре, Україна неодмінно переможе», – завершує розмову Олена Потоцька.