Після двох років надії: у Старому Самборі похоронили бойового офіцера Владислава Булія

Люба КІПОРЕНКО

Дворічні надії та сподівання старосамбірян Світлани та Юрія Буліїв розбились… Їхній син загинув при обороні міста Попасна, що на Луганщині о 8:30 11 березня 2022 року. Відбувся обмін останками. Провели необхідні експертизи. Підтвердилось найстрашніше… Владислава більше нема.

У суботу, 28 вересня, у Старому Самборі молодого воїна 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила, 22 річного офіцера Владислава Булія провели в останню путь. Громада зібралась на в’їзді у місто біля каплиці Пресвятої Богородиці, аби молитовно зустріти Новітнього Героя. Відтак, пішою ходою траурна процесія вирушила до рідного дому Владислава.

Уздовж дороги навколішки та зі сльозами на очах останню шану воїну віддавали містяни. Клякали перед загиблим побратимом військові. Десятки воїнів пройшли останню дорогу разом із Владиславом.

Очолив похорон отець-дека ПЦУ Іоан Білик. Співслужли йому отець-декан УГКЦ Михайло Николин та близько двох десятків священників обох конфесій Старосамбірського деканату.

Звертаючись до згорьованої родини Героя та до всієї скорботної громади на рідному подвір’ї Владислава, отець Іоан пригадав дитинство хлопця, його характер: «Я бачив як зростав Владислав, адже живемо по сусідству. Він готувався ще з юності. Бігав на стадіон, займався на перекладинах, тренував свою фізичну силу. Він бачив себе у війську. Вирішив навчатися в Академії сухопутних військ. Пішов на війну. Він був безстрашний та мужній. Адже тоді, коли ворог полює на бандерівців, на патріотів Владислав бере собі позивний Бандера.

Бойовий офіцер, який не залишив своїх воїнів. Переживав за них, як за рідних. Навіть після поранення він повернувся до них. Він міг бути в штабі, йому пропонували посаду. Але Владислав відповів: “Я – бойовий офіцер. І моє місце між моїми воїнами”. Він проявив найбільшу любов до своїх воїнів і до нас із вами та до України. Віддав життя у боротьбі й отримав вінець вічної слави у Царстві Небеснім».   

В час похоронної відправив розлився дощ. Люди поміж собою говорили «настільки боляче, що навіть небо не витримало й розридалось».

Під сильним дощем громада вирушила від храму святого Миколая до міця спочинку українських Героїв УПА, Героя Небесної Сотні Богдана Сольчаника та Героїв російсько-української війни Олега Турянського, Олександра Безпалова-Щербана та Василя Пелиша. Поруч з побратимами знайшов свій вічний спочинок і Владислав Булій.

Похоронили Героя з усіма військовими почестями, пам’ятний залп тричі подали воїни, матері Світлані вручили державний прапор. Усі спільно заспівали Державний Славень.

Пам’ять про Владислава житиме вічно. Житиме у спогадах, світлинах, публікаціях. Пам’ятатимуть його й ті, з ким він навчався.

«Я завжди буду памʼятати його усміхненого, навіть зараз можу згадати його сміх. Він був цілеспрямованим і знав чого хоче. Ми всі ще в школі знали, що він планує повʼязати своє життя з військовою службою.

Мені завжди здалось, що він цікавиться серйозними темами, я б навіть сказала не на наші роки. Памʼятаю одного разу на уроці, мені стало цікаво хто такі арії. Думаю, напевно Влад знає… Так от, я не помилилась, він зразу ж написав все що знав про них…

Таким він мені запамʼятався, а ще – людиною доброго серця», – пригадує однокласниця Ліля Олійник.

«З Владиславом ми навчалися в Академії. Він був дуже добросовісним, розумним та простим. Як військовий – може служити справжнім прикладом для всіх. Адже завжди працював на команду. Люди були йому важливі. Він не залишив своїх хлопців на полі бою, як справжній та гідний бойовий офіцер», – згадує командир одного з підрозділів 128 ОГШБ, старосамбірянин Ростислав Миник.

«Влад ще зі школи був людиною честі і слова. Його не цікавили різні безглузді розваги, він завжди хотів бути військовим і захищати слабших. Дуже добрий, дуже щирий завжди усміхнений хлопець! Згадую навіть наш випускний, йому він взагалі був нецікавий і він хотів якнайшвидше додому. Я пишаюсь, що він мій однокласник! Ми маємо памʼятати кожного воїна не даючи собі слабинку, щоб там хто не говорив, якби не нарікали на владу, тощо, ми в тилу, під захистом і маємо все робити, щоб хлопцям там було легше!

Важко щось казати, тому що більше ніж 2 роки надіялись на добру звістку про Влада, надіялись, що повернеться живим…», – каже однокласниця Оксана Стасишин.