24 Листопада, 2024

Радіо Онлайн

Ваш Голос Прикарпаття

Регіональне видання Самбірщини

Бойовий фельдшер Ростислав Ярема під час відпустки освідчився коханій і знову їде на фронт

Поширити

Марія КУЗЬМИН

Ростиславу Яремі з Торганович – 27 років. Він закінчив Самбірський медичний коледж і відразу пішов працювати, як ми звикли говорити, на «швидку» у Старому Самборі – пункт екстреної медичної допомоги.  Коли почалося повномасштабне вторгнення, 24 лютого 2022 року, Ростик два дні зважував усі «за» і «проти» і пішов до військкомату.

«Це ж те саме, що до мене додому прийшли небажані гості. Ніхто ж не хоче, щоб у тебе хтось правив.  До нашої української хати вдерлися жорстокі люди, як я міг залишатися вдома», – каже.

Його дані записали, сказали чекати, бо відразу не знали, куди відправити. Відтак скерували до самбірських хіміків. Навчання, злагодження. 25 травня 2022 року Ростислав Ярема  уже був на позиціях.

Якщо спершу це були відносно «спокійні» воєнні  будні, то він попросився, там, де є більше «роботи». Бо так хлопець вважає, що може більше послужити державі.

За останній рік він був вісім днів вдома. У липні 2023 року отримав повноцінну відпустку – 15 днів. Цей час стане початком його майбутньої сім’ї – хлопець зробив пропозицію руки і серця своїй коханій Оксані.

«Ми зустрічаємося 4 роки. Вона – та, з якою я хочу іти життям. Знаєте, на війні було багато всього. Але коли готувався до цієї важливої для нашої майбутньої сім’ї події, хвилювався не на жарт», – пригадує, посміхаючись.

Ростислав запросив дівчину на екскурсію на лавандове поле, попередньо сказавши, що на фотосесію.  А там її чекав сюрприз: освідчення, квіти, каблучка. Звичайно, що вона сказала «ТАК!»

Однак з весіллям молоді люди поки почекають.  Воїн каже, що до перемоги.

«Життя і під час війни не можна ставити на паузу. Треба жити, мріяти, любити, планувати і працювати. Зараз триває війна і не до весіль. Однак у нас буде гарне весілля після Перемоги», – каже.

Аби наблизити цей усіма бажаний для українців день, Ростислав, завтра, 24 липня знову вирушає на фронт.

Коли я спілкувалася з цим хлопцем, відчувала, наче поруч ангел. Він милий і приємний зовні, рішучий і вольовий внутрішньо. Напрочуд позитивний. У ньому багато любові до всього нашого – українського і водночас багато люті на ворогів.

Коли до нього привозили поранених хлопців з «нуля» весь спектр людських природніх емоцій довелося пережити.

«Дуже мотивувало у перші місяці війни, коли я бачив хлопців, яким надавав допомогу знову в строю. Особливо у тих випадках, які здавалися важкими. Але було й таке, що побратими гинули. Спершу опускалися руки… Кожна людина має емоції – переживав, дуже брав до серця. Але я вирішив мушу зібрати себе. То є війна… Прийшло усвідомлення  – не до жалів. Треба зосередитися. Так я зможу максимально бути корисним. Очам хоч страшно, руки повинні працювати», – розповідає.

Ростислав каже, що допомагає внутрішньо не вигоріти віра. У Бога. У Перемогу. У побратимів. В українську справу. У себе.

Розпитуючи в хлопця про довоєнний досвід, довідуюся, що таким відповідальним, зібраним і сумлінним він був і під час роботи на швидкій у Старому Самборі.

«Життя наче готувало мене до таких випробувань, воєнних. На чергуванні на роботі  зміни бувають спокійними і гарячими. Мені траплялися гарячі. Часто на виклики ми виїжджали на ДТП. Надавали  допомогу, все закінчувалося добре. Приходив на наступне чергування, колеги говорили, що спокою не буде. Далі було правило: що би не бачили очі, руки мають працювати вправно», – пригадує.

Особливо вирішальними є моменти у наданні допомоги пораненим, коли  буває  загроза, що воїн може втратити кінцівку. 

Ростислав Ярема про роботу бойового фельдшера на війні коротко каже так:

«У мене є реанімобіль. Від лінії фронту можу бути 2-3 кілометри. Мені підвозять з поля бою поранених воїнів. Надаємо допомогу – катетер, капання, знеболення, треба перевірити гемодинаміку, словом стабілізуємо стан і завозимо в стабілізаційні пункти. Там є низка лікарів – анестезіологи, хірурги, які більш глибинно надають допомогу, відтак воїнів везуть до госпіталю», – розповідає.

Ростик змалку був непосидою, Як він каже, енерджайзером. Точно не знав, ким бути, але відчував, що треба робити корисні справи. На вибір професії повпливала мама, медсестра терапевтичного відділення Старосамбірської лікарні. Ростик поважає, цінує і любить маму, тому не сперечався, а ретельно вчився. Коли прийшов на роботу, зрозумів, що це його справа.

Мама, Романія Миколаївна, спершу з вуст сина знала, що він отримав повістку і мусить йти до війська. Але таємне стає явним: від колег довідалася, що стати військовим медиком було добровільним бажанням сина. Та вона й не дуже дивувалася, знаючи загострене почуття справедливості в Ростислава, його прагнення бачити все довкола максимально ідеальним. Мамині безустанні молитви за сина супроводжують його кожен чи то спокійний, чи гарячий випадок роботи на війні.

Сам же Ростислав у перемозі не сумнівається. І для нього перемога – це не лише повернення кордонів, а й те, що малі українці на півдні чи сході будуть пишатися, що вони українці, берегтимуть прапор і говоритимуть українською. «Какая разніца» – у будь-якій частині України буде поняття чуже.

Ми ж, як і Ростислав, також про це мріємо. І разом з його сім’єю та нареченою Оксаною чекатимемо на чергову розмову. Ростислав з дружиною відгуляють весілля, будуть й надалі подорожувати, ходити в гори. Він буде надавати медичну допомогу мешканцям Старосамбірщини. Разом роститимуть діток в Україні, воістину вільній і успішній.

Публікацію виготовлено за підтримки

ГО «Інститут Масової Інформації» та

Міністерства закордонних справ Королівства Нідерланди.

Ваш Голос Прикарпаття