Не жаліти, а розуміти. Як живеться людям з інвалідністю у Старосамбірській громаді?

Люба КІПОРЕНКО

У Старому Самборі, як і в Україні загалом, суспільство вчиться жити з людьми з інвалідністю. Чому я кажу вчиться? Тому що, зазвичай, ці люди почуваються некомфортно в суспільстві. На сьогодні у нас, на жаль, вони не готові йти “в люди”.  І в цьому наша проблема. Бо маємо усвідомити, що люди з інвалідністю не вимагають до себе жалю. Вони з усіх сил пристосовуються  до всього. Та головне, що їм потрібно – просто можливість нормально жити серед людей, відчувати себе не зайвими в суспільстві, а такими, як усі. Над цим має працювати як влада усіх рівнів, так і кожен з нас особисто. Влада має забезпечити доступність до установ та організацій, підприємці – до своїх магазинів, тощо, а ми ж не маємо оглядатись на людину в інвалідному візку…

Богдані Литвак 34 роки. Вона проживає у селі  Волошиново, що у Старосамбірській ТГ. Її життя – це переплетені страждання  й щастя. Страждання від того, що через проблеми зі здоров’ям для пересування користується інвалідним візком. Щастя від того, що вона вчиться та здобуває перемоги. Вона вміє по-справжньому з радістю зустрічати кожен день. 

У дівчини – чимало захоплень: вишивка, макіяж, манікюр. Богданка має мрію – професійно вчитися гри боча. Це спеціальна гра для людей на візочках. Попри те, що регулярних тренувань з цього виду спорту у нас нема, Богданка у складі команди Львівщини побувала у 2019 році на всеукраїнській олімпіаді на Одещині. 

“Я не дивлюся телевізор абсолютно. Там дуже багато негативу. Новини черпаю з Інтернету, читаю також районну газету. Вболіваю та хвилююсь за наших захисників і прошу Господа, щоб нарешті закінчилась війна й усі вони здоровими повернулись додому. Щиро радію за усі досягнення наших районних дітей, спортсменів, артистів. А усім людям бажаю бути сміливими, не боятись ламати стереотипи та позбуватись своїх комплексів. Мені своїх теж нелегко позбутись, але я стараюсь і, здається, у мене виходить. Дуже не люблю, щоб мене жаліли. Від оточуючих хочу лиш розуміння і нормального сприйняття. Хочеться не просити допомоги у когось, а щоб хтось сам зголосився допомогти”, – зізнається Богданка.

Щодо доступності  – то тут непочатий край роботи. Почнімо з того, що виїхати з села в Старий Самбір – це ще той екстрим. Адже, аби зайти у звичайну маршрутку потрібно докласти чимало зусиль: які Богдані, так і її мамі Галині. Також вони мріють, що у Волошинові будуть вулички з такими дорогами, що Богдана з легкістю зможе гуляти та милуватися великим Божим даром – мальовничою природою прекрасного гірського села. Загалом же про доступність та перешкоди Богдана не охоче говорить. Наголошує, що перш за все має бути розуміння та підтримка. Не жаль, а саме підтримка. Не потрібно мовчки спостерігати за тим, як вона намагається кудись заїхати, а просто треба допомогти.

Більше про доступність та безбар’єрність Старого Самбора розповіла нам мама Богдани Галина Литвак. Пані Галина – постійна опора та підтримка для дівчини. А для усіх решта  – образ сильної жінки, яка залучає до активного життя не лише свою доньку, але й усіх підопічних Старосамбрської асоціації осіб з інвалідністю, яку очолює.

«Щодо Старого Самбора, цього старенького мальовничого містечка на Прикарпатті, то, направду, є чим тішитись, але є й над чим працювати. 

Про позитив. Візьмімо до прикладу так званий «білий дім», це ж адмінбудівля Старосамбірської міської ради. Є пандус. В холі є кнопка виклику будь-кого з керівників. У 2019-2020 роках я зверталась до міського голови Старого Самбора з приводу недоступності стоматологічного кабінету, що біля “універмагу”. Сьогодні ж бачимо результат – цю ділянку облагородили. Тепер ми з Богданкою їздимо до лікаря не по калюжах та ямах, а новою бруківкою. Приємним є й те, що Старосамбірський відділ обслуговування громадян (сервісний центр), якщо просто – пенсійний фонд – першим подав звіт про те, що пристосування і перебування людей з інвалідністю є. Тобто є пандус, вбиральня, кнопка виклику. Я там побувала і була приємно вражена. Чистота, доступність, ввічливість, приємні усмішки – так повинно бути завжди і всюди.

Також центр зайнятості, податкова інспекція є доступними, частково – лікарня. Тішить, що будується автостанція і вже взяли до уваги та передбачили  доступ до станції для людей на візках.

Про проблеми. Залізничний вокзал – це біль. Доступності до зали очікування нема, до вбиралень – теж нема. На пероні потрібна допомога, аби посадити в потяг людину, яка користується візком. Це боляче і тяжко. Хоча працівники залізниці жодного разу не відмовили у проханні допомогти. Проблемою на привокзальній площі є дуже високий бордюр. Людина на милицях, з тростинкою, не говорячи вже про тих, хто користується візком, не в змозі піднятись. Це нереально важко.

Прикро, але чисельність людей з інвалідністю не зменшується, а збільшується. І це потрібно взяти до уваги всім головам новостворених територіальних громад. Звісно, що змінити все й одразу неможливо. Потрібен час, кошти і бажання. Але перш за все треба зробити доступність у школах: пандуси, низькі пороги в класах. Бо діти з інвалідністю теж повинні навчатися і, головне,  почувати себе повноцінними у класах з однолітками.

На превеликий жаль, люди, які мають проблеми зі здоров’ям, в нас ще не сприймаються як повноцінні громадяни. Вони щодня зіштовхуються з безліччю проблем: відсутністю зручної інфраструктури, поглядами перехожих. Вважаю, що якраз ставлення до людей з інвалідністю якраз і є одним із найважливіших показників зрілості суспільства», – розповідає пані Галина.

В управлінні соціального захисту Старосамбірської міської ради повідомляють, що ситуацію вивчають і погоджуються з тим, що у громаді є проблема з доступністю до деяких  установ, особливо в селах.

«У Старому Самборі не все так погано. Важче у селах. У нашому пріоритеті народні доми, ФАПи, школи. Пандусів по селах немає. Щодо Старого Самбора ведемо перемовини з підприємцями, щоб їхні заклади також були доступні для людей з інвалідністю», – каже керівник соцслужби Іван Лисейко.