Вважає себе простим хлопцем: Василя Якима зі Страшевич нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня

Люба КІПОРЕНКО

Сьогодні, 6 грудня, відзначаємо День збройних Сил України. У час повномасштабної війни ЗСУ звучить, як щось надпотужне та нездоланне. Віра в ЗСУ зашкалює. Але що ж стоїть за цими словами? Прості хлопці та дівчата. Люди, які ходять з нами одними вулицями, які вчилися з нами в одних школах, віталися, спілкувалися. Вони ті, завдяки кому ми спокійно спимо, працюємо, насолоджуємось першим снігом… У цій публікації розкажемо вам історію нашого земляка, десантника Василя Якима зі Страшевич. За фахом – реабілітолог. У цивільному житті займається вирощуванням рослин. Любить подорожувати, вміє смачно готувати. Однак, коли ворог вдирається на нашу землю, не роздумуючи, бере до рук зброю і стає на захист держави. Йому 29. І попри молодий вік  – уже має потужний бойовий досвід.

Василь – один із тих мужніх захисників, з якими наша редакція часто спілкується, за кого хвилюється та разом з ким радіє малим перемогам. Від нього ми отримуємо фото та відео зі звільнених населених пунктів, бачимо роботу ЗСУ зсередини. Як і більшість захисників – скромний. В одному з повідомлень Василь каже: «Та що я… Я простий хлопець зі села, який б’є русню. Мої побратими, до речі, часто жартують «Хмара прийде, русні тягла роздає».

Нещодавно президент України Володимир Зеленський підписав указ про нагородження старшого сержанта Василя Якима орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Погодьтесь, така нагорода – це ж не просто так. За нею – безперервна праця, навчання, бої, розвиток, і ще бої-бої-бої.

Знаємо, що Василь – воїн славної львівської 80 окремої десантно-штурмової бригади. Позивний «Хмара». Восени вдосконалював свої військові навики у Великобританії. Тоді жартував, що коли повернеться, нехай москалі ховаються. Загалом, хлопець багато жартує й каже, що без почуття гумору на війні ніяк.

У повідомленнях зізнається, що хоч, часом, і з важкими боями, але село за селом ЗСУ звільняють Українську землю від ворогів.

«Ми працюємо безперервно. Навіть часу для нормального сну немає. Йдемо з Ізюму в сторону Донецької області. Бачила новину про те, що ЗСУ звільнили від окупантів Яцьківку на Донеччині? Це наша робота», – пише воїн у кінці вересня.

Вдень і вночі працюють, живуть у посадках, часом в болоті, а часом промерзають до кісток від колючого вітру. І не здаються, бо в них вірить вся країна… Навіть у найважчі моменти є те, що рятує та не дає опуститися рукам.

«Сьогодні нас запросив до себе пан Іван. Це людина з великим серцем і любов’ю до своєї Батьківщини. Коли ми заїхали в село, яке тільки звільнили, він покликав нас до оселі і запропонував поснідати. Приготував для нас яєшню з салом і картоплю в мундирах.

Ми декілька днів жили в посадках, були голодні й мокрі. Постійно падали дощі. А ми весь час ішли вперед і штурмували. Були дуже втомлені. Нарешті мали змогу трішки посушити одяг і нормально поспати в теплі, а не в окопах. Найбільше мене вразили його слова “Хлопчики їжте, вам потрібні сили! Ви ж – наші!” Це дуже мотивує і ще більше надихає боротися. Розумієш, дуже важко описати словами ті емоції, коли нас зустрічають місцеві: дякують, посміхаються, плачуть, обіймають», – зізнається герой цієї публікації.

Зараз підрозділ Василя Якима звільняє Луганщину.

«В Луганській області. Дається важко. Дуже важко. Але штурмуємо одне село за іншим», – у одному з повідомлень пише Василь.

Уже з новин дізнаємось, що бої за Луганщину ідуть потужні, ворог укріплюється, будує лінії оборони. Але знаємо, що поки там є наші воїни – доти у москалів шансів нема. Бо метр за метром наші території повертаються під український контроль. І це не тільки про Луганщину, а й про Донеччину, Запоріжжя, Херсонщину.

«Простий хлопець зі села, що б’є русню»… Цю фразу ми не оминули й попросили в односельчанки Василя поділитися думками про земляка-захисника.

«Василь? О, Василь дуже хороший хлопець. Такий, знаєте, добрий, спокійний, виважений. Україну він захищав ще з 14 року. Згодом їздив за кордон. Саме там він був і 24 лютого. Пам’ятаю, ми телефонували до нього, аби сказати, що його викликають у військкомат. Приїхав одразу, не вагаючись. Такі як він, були потрібні країні в такий важкий час. І він це добре розумів. Їздив на військові навчання в Британію.

У час короткої відпустки заходив до школи, аби подарувати саджанці туї. До речі, Василь у мирному житті якраз займався вирощуванням рослин, і туй зокрема. Ми ж йому подарували прапор, підписаний учнями школи та працівниками культури. Потім він поїхав на Харківський напрямок. Днями дізналися, що його нагородили орденом «За мужність». Це той випадок, коли впевнено і гордо кажу «Заслужено». Пишаємося нашим мужнім односельчанином Василем і чекаємо з нетерпінням у Страшевичах», – розповідає Іванна Фарило, діловод Страшевицького старостинського округу.

Усі світлини з особистого архіву Василя Якима.