Війна очима нашої журналістки, або чому для фронту важливий тил

Марія КУЗЬМИН

-Бронежилети є? Є! Каски? Є! Рації? Є!

-Все, по машинах. З Богом вирушаємо!

Діалог на початку літа опівночі батька й сина, Юрія та Дениса Качалупів з Торчинович. Сідаю в бус з ними…  Їдемо на війну… Наперекір факту – відчуття спокою…

Перша думка про поїздку на фронт виникла у мене в серпні 2022 року, коли повномасштабна війна тривала шість місяців. А тим часом журналісти нашого видання розповідали життєві історії про земляків, які нас захищають. У серці народилося бажання бодай трошечки відчути трагізм і героїзм нашого сьогодення.

Колега Люба Кіпоренко сідає з чоловіком в червоний Пасат, який буде подарований одній з бригад.

Вирушаємо до наших краян, які служать у різних бригадах. До тих, хто у надважких боях відвойовує кожен сантиметр української землі від ненависного ворога.

Ранок суботнього дня зустріли в столиці, величному  Києві, який вороги хотіли взяти за три дні. Загалом проїхали понад три тисячі кілометрів великою Україною, з гарними містами й селами на заході, зі слідами руйнувань в столиці, з широкими полями на півдні, з відновленими дорогами та ще зруйнованими будинками на деокупованій Харківщині.

Зупиняємося в різних населених пунктах. Бачимо безчинства «визволителів».

«Тільки ніде в бік не ступай. Лише по дорозі. Можуть бути заміновані», – застерігає Юрій Качалуп, який ще з самого початку війни возить допомогу нашим землякам і був там разів зо двадцять.

Першою нашою зупинкою було село на Донеччині. Зустрілися з Юрієм Уханським, який народився і зростав у Старому Самборі. Молодий чоловік служить у 70-му окремому полку підтримки (формування інженерних військ сухопутних військ України). Юрій народився у сім’ї військових, Михайла та Марії Уханських, які жили на військовому містечку в Старому Самборі. Хлопець вчився на юриста. Коли почалося повномасштабне вторгнення, повернувся з Німеччини. Два місяці спостерігав за війною зі ЗМІ і на свій день народження пішов у військкомат. Вдома молодого чоловіка чекають 8-річна донечка Анастасія та вагітна дружина Наталя. Власне, для них Юрій Уханський прагне щасливого майбуття. Тому він там.

Юрій Качалуп  телефонує наступному краянину – Андрію Фабіну з Торганович. Довідується координати, в яких орієнтується, як на Львівщині. Під’їжджаємо до Андрія.

-Вчора по нас «сипали». Але нічого. Даємо раду, – каже штурмовик Андрій. Він служить у 10 гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс», був мобілізований. Розвантажуємо маскувальні сітки, ящики з продуктами, засобами гігієни. Обіймаємо чоловіка. Дякуємо, що завдяки таким, як він ми живемо і працюємо у спокійному краю. З притаманною скромністю та виваженістю чоловік знизує плечима, мовляв, а як інакше, то є війна… Вечоріє, нам їхати далі. В Андрія час, щоб довше поспілкуватися з нами, буде завтра, домовляємося повернутися.

Щоб добратися до батальйону «Карпатська Січ», де служить наш краянин Володимир Лоїш, потрібно пройти спеціальний блокпост. Через нього не пропускають навіть волонтерів, якщо за вас не поручиться хтось з військових. За нами приїхали. Темна нічка нас накрила, коли ми добралися до їхнього місця базування. Там і почули перші «бах», «бах». По звуках військові кажуть, що стріляє, і наші чи не наші.

Вечеряємо. Багато спілкуємося з мотивованими і відданими українській ідеї людьми.

Ранок нового дня був особливим для українців – свята Зіслання Святого Духа. Сніданок з січовиками. Знову теплі і щирі обійми і їдемо далі.

Костянтинівка. До лінії  фронту ще ближче. Попередньо домовившись про зустріч з артилеристом Василем Якимом зі Страшевич, очікуємо на воїна 80-тки. Знаємо, як він працює. Бо спілкуємося з ним по соцмережах, а коли за час повномасштабного вторгнення Василь був у відпустці, зустрічалися у Старому Самборі. Василь спізнюється. Турбувати не сміємо. На годину пізніше під’їжджає на багатоцільовому військовому Хамері, виходить.

-Їхав до вас, почався обстріл. Відстрілялися.

На тривалі бесіди розмов не має, бо Василеві треба на позиції. Підписує волонтерські прапори, дякує, що про нього пам’ятаємо. Завантажує ящики з домашніми смаколиками, наголошуючи, що «все маємо, але часточка тепла від земляків гріє душу».

Василь Яким – командир одного з підрозділів 80 ОДШБ. Повномасштабна війна застала його в Німеччині. Молодий чоловік добре знав, що таке москальня, адже захищав Україну і під час АТО. До слова, своє 30-річчя зустрічав на фронті. І знає, що всі свої життєві плани, мрії, ідеї та задуми разом з молодою дружиною Дариною він зможе зреалізувати після того, як Україна буде вільна від окупанта. І наш «Хмара» зі своїми хлопцями робить все професійно та ефективно, аби бути ближче до перемоги.

У 80 окремій десантно-штурмовій бригаді у нас є ще одна людина, з якою маємо зустрітися. Їдемо на Бахмутському напрямку ще глибше. На карті бойових дій Юрій показує відстань. Ми будемо за 17 кілометрів від російських позицій.

Нас зустрічає мила і привітна дівчина. Марія Ковалик з Лютовиська, вона бойова медикиня. Дівчина якраз чергувала. Також затрималася з відповіддю, куди під’їжджати, відповівши голосовим у месенджері: «Маю роботу». Розуміємо, що її робота – рятувати поранених.

Чекаємо. Чути постріли тут доводиться часто.

Спілкування з Марічкою за кавою цього недільного святкового дня тривале і щире. Дякувати Богу, поки ми були у неї, вона «не мала роботи». Марічка, окрім деталей своєї роботи, розповідала про глибокі державницькі речі. У тендітній і водночас такій мужній дівчині бачимо еліту української сучасної історії. Вона розмірковує про причини війни, вона аналізує сьогодення, вона прогнозує майбуття. Дівчина закінчила Самбірський медичний коледж, коли новітня війна забрала її друга – Ігоря Шубака, який загинув під Маріуполем у серпні 2014 року. Марічка тоді зрозуміла, що на війні треба рятувати молоді життя. Пішла до Самбірського військкомату. Їй було 17. Сказали прийти з мамою. Вона почекала рік. Маму, звісно не кликала, натомість на військкоматі доводила, що вона повнолітня і має право приймати рішення. Мама молиться, а Марічка рятує на війні життя. Дівчина знає, що робити після перемоги. Чоловік, діточки і власна справа – це її мрії. А зараз воює.

Атмосфера  вечора Святої неділі запам’ятається нам на все життя. Ми заїхали до 77 бригади, в якій служить Юрій Нискогуз з Великої Лінини. Молодого чоловіка, батька двох дітей, не хотіли брати до війська. Мамі сказав, що йому дали повістку. Сам же добровільно з’явився до військкомату. Дружина Людмила прийняла вибір чоловіка і з двома діточками дошкільнятами чекають тата з перемогою. Юрій знайшов нам місце, де ночуватимемо, попередньо розпитавши, чи влаштує нас такий побут. Не те, що влаштовував, ми відразу відчули тут отой незборимий дух свободи.

Навколо такі ж мотивовані люди – 22 річний програміст Денис з Миколава, якого ми «охрестили» воєнним блогером, бо у гаджеті показав багато відеосюжетів з власними коментарями про військові справи; «Соловейко» з Черкащини у формі з вишиванкою, з гітарою – задушевні пісні: давні народні, патріотичні, ліричні і бойові.

Армійську вечерю ми доповнили смаколиками зі Старосамбірщини. І співали разом з хлопцями до пізньої нічки.

Військові будні влаштовані так, що на «нуль» хлопці їдуть на кілька днів. Там, в окопах, власне потрібні і сухпайки, і продукти швидкого приготування.  Хлопці воюють два-три дні, в залежності від бригад, відтак далі від лінії розмежувань живуть трохи спокійнішим життям.

Звучить українська пісня. Гімн ОУН. «Зродились ми великої години…», – співає «Соловейко» з Черкащини, побратими йому підспівують. Бачимо, що нашому Юркові телефонують, він на лиці міняється, щось побратимам пошепки каже. Розуміємо, що щось відбувається. Хлопці продовжують співати і гостинно нас припрошувати їсти. Краєм вуха вдалося почути, що о третій ночі, хлопці вирушають у неплановий бій. Ті хлопці, які ще мали відпочивати.

«Тверді, міцні, незламні, мов ґраніт…», – звучить далі пісня під гітару воїна з Черкащини.

А я не стримую сліз… Мені страшенно соромно, що я розплакалася. Злюся сама на себе, як я могла… Втираю сльози і ховаюся, щоб ніхто не бачив…

Уже наступного дня дорогою аналізую свої емоції. Довго не можу визначити їх, нарешті зрозуміла: це були емоції гордості за мій український народ!!!

Під обід понеділка отримали повідомлення від Юри Нискогуза про успішний бій, де наші воїни просунулися на 500 метрів.

До позицій на Півдні, де захищає Україну капітан Володимир Івасів з Добромиля, вирушаємо понеділкового ранку.

Володимиру всього  28 років, уже 5 років на передовій. Він – професійний військовий, який захист України вибрав усвідомлено і за бажанням. У національній академії сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного Володя вчився управляти артилерійськими військами. Закінчувати вищий навчальний заклад довелося на реальній практиці, в АТО, на Маріупольському  напрямку.

Володимир Івасів – один з багатьох наших краян, з ким наша редакція підтримує зв’язок і один з героїв наших публікацій. Пригадую, коли московія здійснила повномасштабне вторгнення – Володимир з перших днів цієї страшної війни заспокоював нас у тилу, а ми своїх читачів:

– У нас все під контролем. Вони думали, що зайдуть, як у 2014 році  в Крим. А ми зустріли їх  байрактарами, джавелінами, всім, чим можна, – писав у перші дні, коли про таку зброю ми ще й не чули.

Їдемо до Володимира, щоб вручити йому подарунок –  дрон нічного бачення. У цю справу ми вклали велику частку своєї душі. Річ дорога і дуже потрібна. Великою помічницею для нас була волонтерка Зоряна Гриб з Тершова, а ще Галина Гера з Добромиля. Людей, які внесли свою лепту, багато. Про це будемо писати окремо.

У військового Володимира на рахунку понад 200 одиниць знищеної російської військової техніки, тепер буде ще більше! І кожен, хто лептою долучився до збору, по праву може пишатися своїм внеском до перемоги.

Щоб зустріти нас Володимир Івасів приїхав з навчальної бази. Він, повернувшись з Німеччини, де й сам проходив вишкіл, тренує теоретично і практично нових військових, які мають замінити уже втомлених війною без ротацій захисників.

Погодивши з вищим військовим керівництвом «програму» нашого перебування, повіз нас на позиції до свого підрозділу. Просить вимкнути геолокації. Гармату, яку бачили у відео, які нам скидують військові інтернетом, бачимо «вживу». Цього дня була вітряна погода і дрон не літав, тому гармата «відпочивала», бо снаряд без дрона міг би не влучити у точну ціль. Однак «привіт» на болота ми передали, просто його відправили воїни іншим разом. І знаємо, що влучив.

На ранок вівторка ми проснулися у Херсоні. Гостювали у Тараса Левінського з Торчинович. З його вуст слухали багато історій про жахіття окупованого Херсона. Цей чоловік зі своєю дружиною Валентиною сіє українське – це він навчив сусідку вітатися «Слава Ісусу Христу!».

Ми проснулися в місті-герої Херсоні того самого ранку, коли вночі росія вчинила черговий масштабний злочин – підірвали Каховську ГЕС. У цей трагічний для новітньої історії день ми пройшлися центральною частиною міста під звуки вибухів. Ми переконані, що як і вільний Херсон, де багато понищених будівель, попри все квітне трояндами. Так розквітне і вся окупована ще наразі українська земля.

…Ці кілька днів нашого воєнного життя – це велика школа, школа життя. Інтенсив непростих фактів. Побачене, почуте і відчуте не раз доводитиметься проаналізувати, пригадати чи розказати, переусвідомити, щоб глибше розуміти.

Повернулися додому у своє професійне свято, 6 червня. Розумію, що, можливо, невипадково, випала нагода поїхати саме в цей час. Це було великим щастям подякувати Героям, героям сьогодення особисто. Завдяки їм можемо жити і працювати на спокійній Старосамбірщині. Ми відчули і почули, як кується перемога.

А ще ми наочно побачили, як фронту потрібен тил. Як чекали на автомобіль у 70 полку. І розуміли, чому їх так багато треба.

«Попередню машину розірвало на дві частини», – сухо сказав командир, міцно потиснувши руку волонтеру і запитав, чи після перемоги повернути власнику. Бо офіційно буде оформляти на баланс бригади.

«Ні. Це ваша. Автомобіль передав житель Старого Самбора, який працює за кордоном і свідомий того, що це і його війна. Машина у доброму стані, бо власник сам на ній їздив», – відповіає Юрій Качалуп.

Ми побачили, як потрібен був генератор для «Карпатської Січі». Там вони гудуть день і ніч. Там вони для приготування їжі, подачі електроенергії, зарядки телефонів. Генератор передала Старосамбірська міська рада.

Ми зрозуміли, яким важливим є дрон нічного бачення. Бо завдяки йому орки удобрюватимуть український чорнозем і вночі.

Ми на власні очі побачили, яку порцію доброго настрою воїнам приносять дитячі малюнки. Хлопці їх читають! Обговорюють! Радіють!

Ми зрозуміли, що воїнам, які, до речі, дуже смачно готують, дуже смакує домашня випічка, бо це тепло рук земляків. А ще їх бадьорить кава, яка у деяких селах на Донеччині коштує до 800 гривень!

Тепер ще більше розуміємо, що це наша спільна перемога. Бо в цій  жорстокій, цинічній війні воювати має кожен на своєму місці. І лепта пенсіонерки у дрон або автомобіль, чи пряники від школярки Єлизавети роблять свою справу. В якій не сумнівається ніхто – ми обов’язково ПЕРЕМОЖЕМО!

Переможемо, бо цього хочуть всі. І для того працюють всі! Найперше ті, хто до ворога близько. Також ті, хто в глибокому тилу питає себе: що я роблю для перемоги.

Цього хоче медсестра Марія, яка з не вельми великої зарплати донатить на пальне для поїздки.

Хочуть діти, які пишуть листи, плетуть браслети, продають власні вироби.

Хоче пані Оксана, яка втратила на війні Сина і прагне, щоб її внуки жили у вільній від росії державі й долучається до кожної волонтерської поїздки.

Хоче пенсіонерка Ірина, яка під північ несе до волонтерів свіжовипечені кекси, щоб воїнам присмачнити будні.

Хоче пані Катерина, яка втекла від росії з окупованого Бердянська і живе у Старому Самборі ось уже другий рік. Вона хоче повернутися до рідного дому й охоче долучається, щоб спорядити до воїнів волонтерів.

Хоче лікарка, хоче вчителька, хочуть школярі, хочуть багато людей, які малими вчинками наближають велику справу.

Тож дякуємо усім, хто завжди відгукується на наші заклики приносити до редакції смаколики, кошти чи інші потрібні для наших земляків на фронті речі.