Рідним Героїв Ігоря Дзюб’яка та Мар’яна Волошина вручили ордени «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно

Марія КУЗЬМИН

17 липня у Старосамбірському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки посмертно нагородили орденами «За мужність» ІІІ ступеня Ігоря Дзюб’яка та Мар’яна Волошина – Героїв, які віддали своє життя за свободу та незалежність України, боронячи нашу землю від російського окупанта. 

Ігор Дзюб’як, уродженець села П’ятниця, одружений та проживав у місті Добромилі. Був стрільцем-помічником гранатометника 4 десантно-штурмового відділення 80 ОДШБ. Загинув наприкінці 2023 року на Бахмутському напрямку, поблизу села Кліщіївка. Назавжди 30.

Мар’ян Волошин з Великої Сушиці. Був водієм кулеметного відділення 128 ОГШБ. росія вбила його у лютому 2023 року під час мінометного обстрілу позицій в районі населеного пункту Парасковіївка біля Бахмуту. Назавжди 40.

«Указом президента України від 20 грудня 2023 року № 827 ваш чоловік Ігор Васильович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. Посмертно. Прийміть мої співчуття, Анастасіє. Ваш чоловік загинув за Україну і за усіх нас, щоб ми не були рабами, щоб ми жили вільно на своїй землі. Тримайтеся і бережіть себе», – сказав до молодої вдови підполковник Андрій Іжик. Дружина бере у руки нагороду, а сльози з очей капають на неї.

Запитую чи мала сім’я дітей.

«Донечці Яні 3 рочки, Остапчику 3 місяці. Я була вагітна, коли чоловік загинув», – ще рясніше обмиває сльозами нагороду чоловіка Анастасія Дзюб’як.

«Указом президента України від 12 лютого 2024 року № 76 ваш чоловік Мар’ян Романович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. Посмертно. Пані дружино, дорогий сину, не лише ви маєте сумувати і пишатися своїм чоловіком та батьком, це наш спільний біль і наша спільна слава. Тяжка наша доля, але ми мусимо це пережити і перемогти ворога. Ваш батько і чоловік віддав життя, щоб його діти та всі діти нашої держави жили у вільній Україні», – каже до Оксани Волошин та до дев’ятикласника Дмитра підполковник Іжик.

«Вічна пам’ять і слава  Героям!», – кажемо, зазвичай. І живучи у такому важкому часі, мало сказати «Герої не вмирають!». Мусимо розуміти, що це наша війна і якщо серед нас є люди, які втратили рідних важливо не лише пам’ятати, а й діяти. Щоб самопожертва полеглих Героїв не була марною, а їхній дух жив далі.

Дивлячись у вічі рідним полеглих, розумію біль молоденької матері Анастасії, яка виховуватиме синочка сама, а тато ні разу не пригорнув його до серця. Трирічна Яночка продовжує чекати татуся…

Розумію біль вдови Оксани, яка виховуватиме і одружуватиме дочку Юлю та сина Дмитра сама, якій на господарці треба тримати тепер усі чотири кути, а школяреві сину доводиться швидко дорослішати, бо він єдиний для мами та сестри стає чоловічим плечем.

Думками, діями, вчинками, поведінкою ми маємо бути повсякчас з цими людьми. З цими конкретно та з тими, хто втратив рідних, які відстоювали усіх нас.