Жива історія нескореної України: у Старому Самборі попрощалися зі зв’язковою ОУН Лідією Тиховліз

Люба КІПОРЕНКО

24 липня у Старому Самборі хоронили славну краянку, багаторічну бранку радянських таборів, незламну духом зв’язкову Організації Українських Націоналістів Лідію-Олександру Тиховліз на псевдо «Леся». Жінка відійшла у вічність на 97-му році життя. Її останній шлях – не просто прощання, а свідчення шани жінці, чиє життя було втіленням боротьби та стійкості.

Цей похорон у Старому Самборі був подією надзвичайного значення. Провести Лідію Тиховліз в останню путь прибули не лише рідні та близькі, а й численні пересічні люди, які відчули обов’язком вшанувати пам’ять нескореної зв’язкової ОУН.

Як влучно зауважив отець-декан Старосамбірської УГКЦ Михайло Николин, промовляючи перед скорботною громадою на подвір’ї Тиховлізів: ««Ще кілька днів до смерті пані Лідія телефонувала мені й казала, що хоче попрощатися. Ми з нею встигли попрощатися. А як це важливо – встигнути.

Лідія Тиховліз – Легенда. Лідія Тиховліз – велич духовна, велич національна. Лідія Тиховліз – глибока невичерпна криниця мудрості й сили. Звідки сила в цієї жінки, яка не здавалась упродовж всього життя?

Прощаємося з нею на зорі нашої перемоги. Найточніше – перед світанком. Бо саме перед світанком ніч найтемніша. Вже світає, дорогі Українці. І коли лунатимуть дзвони Перемоги на нашій землі – кожен з нас, ми усі маємо піти на могили кожного та кожної, хто наближав цей день. Подякувати й промовити «ще не вмерла і не вмре» – промовив перед скорботною громадою на подвір’ї Тиховлізів отець-декан УГКЦ Святомиколаївського храму Старого Самбора Михайло Николин.

Особливо зворушливою стала присутність на церемонії Хорунжої служби 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», які подолали сотні кілометрів, аби віддати останню шану зв’язковій «Лесі». Біля могили хорунжий Дмитро, друг «Музей», виголосив прощальне слово, у якому наголосив на величі таких українців як Лідія Тиховліз та закликав шанувати й берегти пам’ять про тих, хто боровся й бореться сьогодні за вільну незалежну Україну.

Відтак, промовили Молитву Українського Націоналіста. Це був надзвичайно сильний символ єдності поколінь борців за свободу України – від тих, хто стояв біля витоків визвольного руху, до тих, хто сьогодні захищає її незалежність на фронті.

Слова пані Лідії, висловлені ще за життя: «Зараз знову настав час боротись за країну… Усе, що відбувається зараз, моє покоління вже переживало. Тільки у нас не було зброї, харчів, мундира», – лунають особливо актуально. Її життя, її незламний дух та відданість ідеалам свободи назавжди залишаться в серцях українців, як дороговказ для майбутніх поколінь, нагадуючи про ціну свободи та важливість боротьби за правду й справедливість.

Справу бабусі продовжують і онуки Лідії Тиховліз, які сьогодні є військовослужбовцями.

З особливим трепетом і теплом згадує свою бабусю Євген, воїн 68 окремої єгерської бригади: “Бабуся Ліда в нас була така от шпигунка (посміхається), працювала на націоналістів. За це й була засуджена, пройшла Сибір. Вона привчала нас, онуків, до порядку. Навчила мене користуватись годинником. Також навчила молитись. Говорити з нею можна було на будь-які теми. Мудра, розуміюча, освічена, з гумором. Ми з нею часто спілкувались телефоном. Постійно підтримувала й наголошувала, що все буде добре. Дякую бабусі Ліді за сильний характер, гарне виховання. Бабуся часто казала фразу: «а хто ж, як не ми». Я цієї фрази дотримуюсь, бо хто, як не я…”

—————————————————————————————————————–

Лідія-Олександра Тиховліз (у дівоцтві Джулинська) народилася 15 грудня 1928 року у Львові, в родині з глибоким національним корінням. Її вибір навчатися у Львівській консерваторії, обраний не випадково, адже дідусь – композитор Остап Нижанківський. Ще зовсім юною, вона долучилася до молодіжної сітки ОУН, взявши на себе обов’язки зв’язкової під псевдонімом «Леся». Її молодість припала на один з найжорстокіших періодів репресій проти українського визвольного руху.

26 лютого 1946 року двері її дому відчинили органи НКВС. Шість місяців у тюрмі “на Лонцького” у Львові не зламали її. Вирок – 10 років ув’язнення та 5 років позбавлення прав за «прєдатєльство родіни» – лише загартував її дух. Лідію етапували до Мордовської РСР, на станцію Потьма. Її мати також була депортована до Іркутської області.

Там Лідія зустріла свою долю – Степана Тиховліза, також засудженого до 25 років. Їхній шлюб у неволі став символом надії та незламності, доказом того, що людський дух сильніший за будь-які обмеження. 24 серпня 1954 року Лідія вийшла на волю. Подружжя з дітьми оселилося у Старому Самборі.

Попри всі випробування, Лідія Тиховліз залишалася активною та шанованою членкинею громади. До поважного віку вона була невід’ємною частиною культурного та громадського життя міста, свідченням історії та прикладом для багатьох поколінь.

Лідія Тиховліз – з покоління незламних, чия доля стала одним із наріжних каменів нашої державності та незалежності. У час, коли її онуки продовжують боротьбу за волю України, пам’ять про таких героїв, як Лідія Тиховліз, є джерелом невичерпної сили та натхнення. Її життя – це не лише історія, а й дороговказ, що нагадує: справжня перемога приходить до тих, хто ніколи не здається.