«Уся сила зараз в людях»: історія військового кореспондента й нашого земляка Івана Магуряка

Люба КІПОРЕНКО

Є люди, які обиравши професію, перетворюють її на місію. Не завжди на початку шляху ми розуміємо це. Але коли робота = місія, це особливо цінно для суспільства. Сьогодні ми спілкуємося з Іваном Магуряком із Грозьово. Іван – наш колега, журналіст. Ми добре пам’ятаємо його як сумлінного студента й практиканта у нашому виданні. Пишаємось, коли спостерігаємо як потужно Іван виконує свою місію, будучи військовим кореспондентом 24 каналу та волонтером. Ми щиро раділи, коли Верховна рада України нагородила його почесною відзнакою за заслуги перед Українським народом. І сьогодні – з гордістю публікуємо це інтерв’ю, аби й ви бачили, які щирі та самовіддані люди є поруч з нами.  Адже робота Івана Магуряка – це не просто тексти, а задокументовані свідчення про ціну нашої свободи. Говоримо про те, як утримувати професійний спокій, коли довкола гаряче, і як знаходити енергію, щоб, повернувшись додому, знову і знову допомагати тим, хто на передовій. Це розмова про вибір, про біль і незламну, тиху, але дуже щиру віру. Це погляд на війну очима того, хто тримає між фронтом і тилом життєво необхідний міст.

• Іване, як Ти зараз себе ідентифікуєш: журналіст, волонтер чи комплексно?

Насамперед, мабуть, просто як людина, якій не байдуже, бо все, що я роблю як журналіст, і як волонтер, породжено тим, що мені не байдуже на те, що відбувається зараз.

Та все ж, як волонтер я роблю не так багато, як хотілося би, тому в основному ідентифікую себе саме журналістом.

• Пригадай, як прийшов у журналістику і чому саме таку професію обрав. 

Вибір професії був дещо випадковим – у школі я роками мріяв про зовсім іншу кар’єру, але в старших класах раптово зрозумів, що зовсім цього не хочу. Все почалося з жарту друга, що з “підвішеним язиком” тільки в журналістику, а потім я серйозно все обдумав і вирішив, що це дійсно те, що може мені сподобатися. Так я і став студентом факультету журналістики в ЛНУ імені Франка і вже через рік прийшов на свою першу практику в редакцію “Ваш Голос Прикарпаття”.

Ще через рік я подався на вакансію редактора стрічки новин на сайт “24 Каналу”. Насправді, я зовсім не вірив, що з цього щось вийде. Я тривалий час шукав роботу і постійно чув відмови. Правда, шукав не за фахом, бо думав, що студента на роботу в редакцію не візьмуть. Але мені пощастило і я став редактором сайту.

• Сьогодні Ти воєнкор. Що вплинуло на вибір саме цього напрямку?

Ще на перших курсах в університеті у мене була якась манія, що я хочу потрапити, на той час, в зону ООС на Сході. Якось мене вже тоді бентежило, що в країні іде війна, до якої, будьмо чесними, абсолютній більшості громадян з часом ставало все більше і більше байдуже.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вірив в особливу роль журналістів, які мають додавати гучності голосам військових та цивільних, що постраждали внаслідок бойових дій. Спершу ми записували інтерв’ю з людьми, які вийшли з блокадного Маріуполя та навіть проводили ризиковані інтерв’ю з людьми, які вже на той момент перебували в окупації.

У 2023 році в нас на сайті почали формувати відділ аналітики, до якого я мав честь долучитися і це не було конкретним моїм спрямуванням, але якось так повелося, що в основному мої матеріали всі були на воєнну тематику, тому з часом таку собі нішу “воєнної аналітики” зайняв я.

Писати про фронт не будучи там – важко. Але я мав нагоду бувати на Сході не один раз як волонтер. Вперше бував на Донеччині і Харківщині в січні 2023 року. У Львові ми зібрали такий собі молодіжний вертеп – колядували спершу у місті і збирали гроші на Сили оборони, а потім поїхали до наших військових. До речі, цієї зими поїдемо з колядою на Схід вчетверте уже, це наша така щорічна традиція.

Весь такий набутий досвід волонтерських поїздок у поєднанні з роботою з воєнною тематикою призвів до того, що напрямок воєнної кореспонденції все більше і більше мене зацікавлював.

• Пам’ятаєш свій перший виїзд у зону бойових дій? Яким він був?

Якщо говорити загалом про перший виїзд, то це власне наша коляда у 2023 році. Для мене то було особливо хвилююче. Однією з причин було те, що першою точкою на нашому маршруті було місто Покровськ, яке я пам’ятаю ще з часів, коли воно мало зовсім іншу назву, яку декомунізували. Я там не був 10 років і був приємно вражений, що за цей час там побільшало української мови. Та зараз дивитися на те, на що росіяни перетворюють це місто дуже боляче.

Тоді ж уперше я був на деокупованих територіях в районі міста Лиман і на Харківщині. Зараз здається, що війна тоді була зовсім іншою – ми бували за 8-10 кілометрів від лінії фронту, де не треба було ховатися від дронів, як це є зараз. Досвідчені волонтери казали нам, що страшно буде до першого прильоту. Я досі не знаю, чи то по звуку був “вихід”, чи “прильот”, але страх дійсно після цього зник.

Перший робочий виїзд був на КПП “Суджа” у жовтні минулого року. Там ми записували інтерв’ю зі Мстиславом Баніком – колишнім співробітником Мінцифри, який мобілізувався до ЗСУ. Насправді тоді як такого страху не було, а навіть навпаки, бо хоч то був уже жовтень, та ейфорія від Курської операції ще залишалася. Щоправда, вийшло так, що ми приїхали у день першого масованого штурму з боку російських військ. Але про це ми дізналися лише коли повернулися у Суми.

• Як робота на фронті змінила твоє  бачення на життя? Чи змінила цінності й життєві пріоритети?

Чим ближче до фронту, тим життя певною мірою є простішим. Не буквально, звісно, бо життя під обстрілами простим не назвеш. Мова радше про якісь дуже буденні речі, пріоритети та цінності. Бо багато речей, які нам у тилу видаються важливими, зовсім не мають значення там, де розриваються КАБи, постійно гудуть “Шахеди” і коли над тобою дзижчать FPV-дрони.

Найпростіший приклад – Львів же асоціюють з кавою, і тут справді десь можна знайти ну дуже смачну каву і колись я оцінював, де кава смачна, а де не дуже. Але нічого смачнішого, ніж звичайне 3в1, зроблене у бліндажі в селі, де йдуть бої, я поки що не куштував.

Загалом така робота змусила мене переглянути трохи своє життя. Менше перестаю відкладати щось “на потім”, бо коли навіть кілька днів побуваєш у зоні підвищеної небезпеки, то якось більше розумієш цінність того життя. А ще багато речей, які мені колись здавалися проблемами, зараз такими не видаються, бо я знаю, де є справжні проблеми.

• Які історії з війни найбільше закарбувалися у пам’яті?

Є одна така, яка дуже часто мені виринає у пам’яті. Це було на Лиманському напрямку. У селі, де вже йшли бої, залишився один цивільний – дідусь. І він вперто відмовлявся виїжджати.

Коли ми були на позиціях мінометників, цей дідусь прийшов до наших бійців, вони діляться з ним провізією. Хлопці почали вмовляти його, щоб він виїхав, бо ввечері за нами мали приїхати і то була гарна нагода йому врятуватися. Але дідусь відмовився, бо, як він каже, хоче вмерти вдома. 

Я не знаю, що там з ним зараз, якщо чесно. І, можливо, для когось цей дідусь виглядає як божевільний, але для мене це ще одне свідчення трагізму цієї війни, бо люди ж так люблять свій дім, але його нищать і забирають. Молоді люди ще мають шанс почати все наново, як би це не було тяжко і боляче, але як щодо таких, як цей дідусь?

• Що найважче для журналіста на війні: страх, небезпека, емоції чи інше?

Особисто для мене найважче дві речі – впоратися з емоціями опісля роботи і переживання рідних.

Коли я на виїздах, мене якось дуже непокоїть те, що рідні за мене хвилюються, хоча я знаю, що це нормально, але мені постійно хочеться, щоб вони переймалися менше. Звісно, для цього можна просто не казати, куди я їду. Проте це не найкраща ідея, бо все ж це зона бойових дій і може статися різне. Певно, буде значно гірше, коли мої близькі, які думають, що я у Львові, раптово дізнаються, що я умовно десь опинився в госпіталі на іншому кінці країни. Тому тут якось доводиться балансувати і це дуже складно.

Друге – емоції опісля роботи. Я не знаю, чи це дар, чи це прокляття, але під час роботи я можу повністю відключати емоційну складову і думати про більш практичне, про саму роботу і завдання тощо. Але як тільки виїзд закінчується і я повертаюся додому – всі емоції наздоганяють, починається осмислення всього, що було. А погіршує це те, що умовно ж після поїздки я їду до Львова. Я не підтримую тез про те, що “Захід не відчуває війни”, але ми її відчуваємо інакше, через наших рідних та друзів, які на фронті, за яких ми переймаємось, за яких молимося і для яких робимо все можливе. Та все ж це відчувається по іншому, бо життя поза зоною досяжності дронів, артилерії та авіабомб інше. І через це перші кілька днів по поверненню мені дуже важко знову призвичаїтися вдома.

І ускладнюється це все тим, що воєнний журналіст десь посередині між цивільними і військовими. Якщо мій досвід розповідати бійцю, який кілька років на фронті, то він би певно хіба що посміявся, бо це не порівняти навіть близько. А коли розповідати цивільним – здебільшого розуміння не знайти. Але треба віддати належне тим, хто не може зрозуміти того досвіду, але намагається і підтримує. З такими людьми в оточенні мені дійсно пощастило.

• Як справляєшся з моментами страху чи відчаю?

Уся сила зараз в людях. Коли ми їдемо з бійцями на виїзд, я, звісно, боюся, але набагато менше, ніж міг би. Хоча, зізнаюсь, іноді мені просто не хочеться показувати страх, щоб не виглядало, що я зовсім “зелений”. І таке буває.

А ось з відчаєм… Такі моменти бувають часто, але з цього витягують теж люди. Пригадую, раз у мене ну зовсім не йшли збори. Мені здавалося, що всім людям байдуже, ніхто не звертає більше уваги на війну, а потім бачу новину про 94-річного дідуся з Івано-Франківська, який донатить зі своєї пенсії (а пенсії у нас мізерні) і якось це знову повертає віру в людей і в те, що насправді людям не байдуже. Бо тих, кому байдуже, я не можу людьми назвати.

• Як  почав допомагати як волонтер? Коли відчув потребу включитися у волонтерство?

У вересні 2023 року ми з колегою вирушили на Харківщину, щоб зробити серію матеріалів до роковин Слобожанського контрнаступу. Зокрема, тоді ми приїхали у село Кам’янка під Ізюмом – одне з найбільш знищений сіл.

Попри те, що село було понищеним і замінованим, туди поверталися місцеві, зокрема родина Олійників, з якими ми там познайомилися. Чоловік втратив зір після того, як вирубуючи під парканом чагарники наткнувся сокирою на міну “лєпєсток”, йому зробили одну операцію і на другу треба були гроші. Та й зима наближалася і родині був потрібен генератор. Пані Ірина Олійник все ось це нам розповіла і сказала, що їм вже скільки разів обіцяли допомогу, але ніхто так і не допоміг. То ми з колегою вирішили, що мусимо допомогти. Так ми запустили наш перший збір.

Ми зібрали 25 000 на операцію Сергію Олійнику і ще 25 000 на генератор. Збирали на ще один для їхньої сусідки, але поки тривав збір, у Кам’янку таки завезли генератори людям, то ми передали ці кошти на збори для ЗСУ, але це був такий гарний старт волонтерської діяльності

• Чи буває важко розділяти ролі: журналіст, який має бути об’єктивним, і волонтер, який залучений емоційно?

Волонтером по суті своїй має бути кожен з нас так чи інакше. Умовно, я не маю такої авдиторії, як Сергій Стерненко і не можу збирати мільйони гривень, але це не означає, що я не можу робити бодай щось. Так, часи змінилися, і якщо я раніше закривав великі збори чи допоміжні банки на 20 000, то зараз – максимум 5 – 10 тисяч, але все ще якщо можу, то використовую всі ресурси.

Напевно, по ідеї треба було б розділяти професійне і волонтерське, але я не можу. Це складно і я не намагаюся. Можливо, це не дає мені балів як журналісту, але мене зараз цікавить не ідеально вилизаний професійний стандарт, а те, щоб у наших бійців було все необхідне і щоб я докладався до цього по-максимуму.

• Чи можна бути нейтральним у війні?

Абсолютно неможливо. І ще трохи дивно дивитися на те, як дехто з західних колег все ще намагається вдавати цю нейтральність.

Нейтральність на війні неможлива. Якщо війна у твоїй країні, то нейтральність дорівнює байдужості. А байдужість у наш час – злочин. І ні, не проти держави, а проти своїх співгромадян. 

Якщо ж ми говоримо про, наприклад, іноземних журналістів, які приїжджають працювати в Україну… Війна має дві сторони, і навіть вибір того, з якого боку цю війну висвітлювати – це позиція. І вона не свідчить про нейтральність, навіть якщо так хтось хоче це позиціонувати. Чи прийме Україна журналістку, яка робила репортажі з росіянами у Курській області? Ні, і правильно зробить. Так само я певен, росіяни не приймають журналістів, котрі працювали з українського боку.

• Якою має бути сучасна воєнна журналістика?

Насамперед – чесною. Вона має показувати дійсність такою, як вона є. Однак, будьмо чесними, зараз ситуація вкрай складна. Та воєнна журналістика має нам давати не тільки розуміння, на скільки все зараз справді важко і складно, але й пояснювати людям, на скільки їхня залученість може допомогти. І головне – давати надію.

Мій добрий друг, ветеран і поет Артур Дронь каже, що нам всім варто говорити не про те, як все погано, а про те, що дає силу переживати все це. Тому що як показують останні новини, від війни ніяк не втекти, російські дрони літають по Європі. Та питання у тому, як всі ці жахи проживати і переживати.

Воєнна журналістика має відповідати на питання, а не залишати їх у глядачів чи читачів. Ні, ми не можемо дати відповідь на те, коли ж війна закінчиться, але ми можемо дати відповідь на питання: “А що ж можу зробити я? І чи справді мій внесок має значення?”.

• Чи є межа між правдою і безпекою (не завдати шкоди публікацією)?

Це, певно, чи не найважливіша частина роботи для кожного, хто працює з воєнною тематикою. Мене вчили так – постійно треба питати себе, для чого я це кажу і що це дасть? Якщо інформація, яку я озвучу, допоможе хіба що ворогу – навіщо її поширювати?

Але це не означає, що журналісти не можуть говорити, наприклад, про проблеми в українській армії. Ми чудово всі розуміємо, що комусь війна, а комусь мати рідна. І якщо “задля безпеки” всі мовчатимуть про дивні накази окремих командирів, зловживання чи ще щось – кому ми цим допоможемо? Якщо недоброчесні люди відчуватимуть безкарність, це допоможе лише ворогу, чи не так?

Насправді безпековим питанням багато уваги приділяють і редакції, і пресслужби. Коли ми пишемо запити до військових угруповань, командувань чи керівників корпусів, ми обов’язково маємо вказувати, що зобов’язуємося не поширювати жодної інформації, яка може поінформувати противника. І всі матеріали перед публікацією мають бути погоджені з пресслужбами бригад, тобто їх ретельно вичитують і переглядають, щоб раптом справді не видати інформацію, яку ворог не має отримати. Також важливо на зйомках обирати такі ракурси, щоб ворог не міг по них ідентифікувати місцевість, бо це теж може мати плачевні наслідки.

• Якою бачиш роль журналіста в час війни: свідок, голос суспільства чи щось більше?

В якусь одну категорію роль журналіста у час війни вписати складно. Є редактори новин – вони відповідають за те, щоб суспільство було проінформоване про поточні події. Є аналітики, які пояснюють причини і наслідки подій. Є репортери, інтерв’юери і в кожного своя місія.

Та, певно, найважливіша полягає у тому, що ми документуємо цю війну. Зараз архів кожного видання в Україні, це великий архів матеріалів на тему російсько-української війни, в якому зафіксовані історії людей, які боролися і борються за нас, історії тих, чиє життя зруйнувала війна, воєнні злочини росіян, наші перемоги та поразки. Це великий літопис цієї війни. На внутрішньому ринку наша роль така.

На світовій арені журналісти є голосом. На початку вторгнення голос журналістів, які описували героїчне протистояння Давида і Голіафа у сучасному світі було однією з причин, тому світ так підтримав нас. Люди не могли залишитися осторонь того, як Україна, про яку можливо навіть хтось з них до цього не чув, дає опір росії, яка вважалася найсильнішою після США.

• Що допомагає відновлювати сили після поїздок на фронт чи чутливих тем?

Доволі дієвим є просто дати волю емоціям. Пам’ятаю, ще у 2022 році я мав розмову з дівчиною з Маріуполя. Ми розмовляли онлайн, це було дуже пізно ввечері, бо вона була в іншій країні і це різниця часових поясів була. Вона розповідала про все пережите, про фільтрації, загубленого кота, про полоненого, якого вона бачила на власні очі… Словом, слухати все це було дуже важко, то після розмови я своїх емоцій не стримував, та й так і полегшало якось.

Загалом намагаюсь дати собі трохи часу на прожиття емоцій, а далі повертаюся в “робоче русло” і знову думаю про всі історії тільки з практичного боку – як оформити, як подати, як написати і так далі.

• Якою Ти бачиш журналістику після перемоги?

Роботи у журналістів менше не стане, бо я сумніваюся, що стане аж дуже сильно легше. Так, коли війна скінчиться, одна велика проблема у вигляді росіян з нашої землі зникне, але залишаться ще дуже багато, наприклад – відбудова наших сіл та міст. Ми будемо розповідати про те, як розміновують села, відбудовують міста, як люди на свій страх і ризик повертаються і будемо на їхньому прикладі показувати, що життя відновлюється всупереч всьому.

А ще будемо розповідати про тих, хто до цього дня не дожив, про тих, кого вбила росія. Бо навіть коли війна закінчиться, медіа ще дуже довго будуть залишатися літописами війни та її наслідків.

Легко не буде, але і не буде важче, ніж зараз, однозначно.

• Що порадиш молодим журналістам, які хочуть працювати у воєнній тематиці?

Мабуть, порад з основних буде дві. Перша: боятися – це абсолютно ок. Не боїться лиш дурний, тому не треба намагатися бути безстрашним.

А друге, і головне, що впринципі стосується не тільки воєнної журналістики, але й загалом нашої професії – не боятися невдач. Вони точно будуть. А якщо говорити конкретно про роботу з воєнною темою, то треба розуміти, що навіть факт того, що ви наважилися і поїхали – це вже можна розцінювати як досягнення, навіть якщо результат не зовсім такий, як ви собі очікували.

Треба дивитися, як працюють найкращі воєнкори, але не варто сподіватися, що з першого разу ви будете на такому ж рівні. Вони роками працюють. І ви такими будете, але на це треба час. Ніхто не народжується з уміннями, їх можна тільки здобути.

• Чи маєш що сказати людям, які зараз в тилу?

Тільки одне прохання – люди, не будьте байдужими. Можна скільки завгодно питати, чому не воюють діти депутатів і казати, щоб першочергово донатили вони, але на фронті зараз наші рідні, друзі, сусіди, знайомі. Тому коли ми відмовляємося допомагати, бо це має робити держава чи діти депутатів, ми відмовляємося від наших близьких, які на передовій.

Плетіння сіток, виготовлення окопних свічок, донати, а іноді навіть просто добре слово… Є так багато способів допомагати. 

Усі ми цікавимося, коли ж закінчиться війна. Ми на це не впливаємо, але ми можемо вплинути на те, скільки з нас доживе до кінця цієї війни. То чому б цим не скористатися?

Фото: з особистого архіву героя публікації